Три листи без зворотної адреси
Було тихо — ні вітру, ні шелесту листя, ні співу птахів, наче сама природа затаїлася у вічному спокої. Люди також стояли мовчки біля відкритої труни й роззявленої поруч могили. Соломія тримала батька під руку. Він стояв збентежений, згорблений, уважно дивлячись на маму.
Чуть осторонь стояли їхні друзі — Марія та її чоловік Василь. Соломія знала їх із дитинства і звикла називати просто за іменами. Марія час від часу підносила хусточку до очей, а Василь дивився крізь труну кудись у далечінь. Навпроти Соломії з батьком стояли троє колег з маминої роботи — з червоними носами й опухлими від сліз очима. Ще якісь люди, яких дівчина ніколи не бачила. Але якщо прийшли — значить, знали маму.
Більше ніхто не підходив, не прощався, не висловлював співчуття. Усе вже зробили в морзі — і відспівали, і попрощалися. Тепер усі просто чекали кінця церемонії.
Соломія знайшла поглядом двох могильників. Один, мабуть, старший, немов чекав саме цього моменту, запитав очима: «Час?» Дівчина ледве помітно кивнула. Час. Вони оживилися, взяли кришку, прислонену до дерева, і підійшли до труни.
«Усі попрощалися? Закриваємо», — сказав старший.
Але раптом лунув тихий, але владний чоловічий голос:
«Зачекайте!»
Усі разом повернули голови в бік того, хто говорив. Високий, широкоплечий чоловік у довгому чорному пальті та капелюсі з полями підійшов до труни. Робітники стояли поруч із кришкою. Незнайомець поклав дві білі троянди й накрив долонею мамині руки, складені на грудях, ніби хотів їх зігріти. Так він простояв кілька хвилин, а решта спостерігали за ним, здогадуючись, хто це. Один із робітників покашляв, натякаючи на час. Чоловік відвів руку й оступив назад. Робітники нарешті закрили труну, закріпили кришку гвинтами й опустили її в могилу. Соломія першою кинула жменю пухкої землі.
Поки могильники засипали яму, вона шукала очима чоловіка в капелюсі, але він зник. Коли на свіжому пагорбі встановили хрест із табличкою та вінки, люди поволі пішли з кладовища. Соломія з батьком ще трохи постояли біля могили наодинці.
«Тату, підемо», — промовила вона, і батько покірно дав себе відвести.
Дорогою дівчина все думала, хто б це міг бути. Прийшов непомітно — і так само зник. Незнайомець стояв, схиливши голову, поля капелюха закривали його обличчя. Соломія розгледіла лише чисто виголений підборіддя й окуляри — хоч щодо окулярів не була впевнена.
Поминальний обід влаштували в кафе недалеко від дому. Соломії їжа не йшла в горло. Вона була неймовірно втомлена й хотіла лише одного — щоб усе скінчилося. Нарешті люди почали розходитися. Вона з батьком пішли останніми. Соломія, як і раніше, тримала батька під руку, а в іншій стискала маминий портрет у рамці — такий самий, як залишили на могилі.
«Як ти?» — запитала батька.
Той лише кивнув.
«Тату, а хто той чоловік, що підходив до мами на кладовищі?»
«Звідки мені знати».
У його голосі пролунало роздратування. Мовчки вони дійшли до дому. У квартирі пахло ліками й хворобою, попри те, що Соломія залишила відкритими всі вікна.
Батько відразу ліг на диван і заплющив очі. Дівчина накрила його пледом і сіла поруч.
Глянула на двері у кімнату, де лежала мама. «Відмучилася», — повторила про себе слова майже всіх, хто прийшов на похорон. Відмучилися всі. Мама — від жахливої виснажливої хвороби. Соломія — від постійного напруження, тривоги й очікування кінця. Батько — від безсилля допомогти.
Сльози накотилися самохіть. Дівчина пішла на кухню, впала головою на складених на столі руках і беззвучно заплакала.
Поступово біль притупилася. Соломія прибрала з кімнати все, що нагадувало про мамину хворобу. Вона ходила до університету, але відчувала себе спустошеною й самотньою.
Батько весь час мовчав, ходив, шаркаючи капцями по підлозі, як дід. Це шаркання й мовчання дратували Соломію.
«Тату, що робити з маминим одягом? Він мені зовсім не пасує», — якось спитала вона, щоб змусити його заговорити.
«Не знаю. Віддай комусь».
Легко сказати. А кому? У вихідні вона вирішила розібрати речі. Новіше відклала — потім вигадає, кому віддати. Старе знесла на смітник. Шкода не було, було ніяково.
Розмір взуття у них із мамою не збігався. Старі черевики й чоботи лишила біля смітників — може, комусь знадобляться. В одній коробці Соломія знайшла зовсім нові білі туфельки-лодочки. Рука не піднялася їх викинути. Дівчина приміряла — великі. Повертаючи назад, помітила на дні три пожовклі конверти майже двадцятирічної давнини. Два надіслані на ім’я мами з різницею в місяць, третій — через два роки. Усі три — без зворотної адреси.
Нащо мама їх сховала в коробці від взуПотім Соломія з усмішкою згадала, як мама завжди казала, що таємниці існують лише для того, щоб колись знайти свій час.
