**Дзеркало вовчиці**
Зимою до нашого села, загубленого серед темних ялиць над Черемошем, прийшла вовчиця. Був морозний вечір, сніг хлопав під ногами, а тишу розривав лише тріск гілок. Лісник Іван, чоловік за шістдесят, вийшов із хати на звук, схожий на скигління. Під самим порогом, біля тину, сиділа знесилена, худа аж на око тварина. Вона не гармарчала, не скалила зуби — лише дивилася лихоманковими очима, повними тихої розпачливої надії.
Іван завмер на хвилину, ніби вагаючись, чи варто втручатися у закони природи. Та все ж повернувся додому та виніс шматки замороженого м’яса — останні запаси дичини на чорні дні. Обережик вклав їх біля порога. Вовчиця, не наближаючись, лише ледве похилила голову, мов на знак подяки, схопила їжу й зникла впітьмах.
З того часу вона приходила щовечора. Завжди сама, завжди беззвучно. Сиділа на тому ж місці й чекала. Іван годував її, хоч усі в селі вже почали його лаяти.
— Ти з глузду з’їхав, Іване? До тебе хижак ходить! А якщо нападе? — лютувала сусідка Одарка.
Та він лише мовчав. Знав: якщо звір голодний, він стає справжньою загрозою. А якщо ситий — піде в ліс і не чіпатиме людей.
Минуло кілька тижнів. Зима забронювалась надовго: заметілі, сніг по пояс, голод у лісі. Та вовчиця все приходила. Інколи рідше, іноді пізніше. А потім зникла. Іван чекав. День. Два. Тиждень. Місяць — нічого. Селяни раділи: «Ось і добре, нарешті пішла!». А в нього на душі було тривожно. Він прив’язався до неї — хай і звучить це дико.
Рівно за два місяці, в останній морозний вечір, він знову почув той самий звук — глухе бурчання, майже впізнаване. Серце закалатало. Вибіг на двір — і застигіє.
Перед ним стояла вовчиця. Але тепер не сама — трохи далі двоє молодих вовків. Вони були напружені, але не злі. Всі троє дивилися на Івана. Не рухалися. Не гарчали. Просто дивилися — спокійно, майже по-людськи.
Він не знав, що сказати. Стояв у старій ватянці, відчуваючи, як мороз пече щоки. А потім раптом зрозумів: увесь цей час він годував не просто вовчицю. Він рятував її родину. М’ясо, яке він лишав, вона несла у лігво, ділилася з малюками. І тепер привела їх — не через голод, не зі страху, а… щоб попрощатися. Чи подякувати. Хто ж знає, як влаштований звіриний розум?
Вони постояли хвилину, потім вовчиця легенько похилила голову, як колись при першій зустрічі, і всі троє розтанули в снігах, серед смерек.
Більше ніхто в селі не бачив ні вовчиці, ні її дітей. А Іван нікому не розповідав цю історію. Лише іноді вверив тупців, спираючись у віконце, тихо говорив собі:
— Бувай. І дякую тобі, сестро.
У цих словах було все: і біль, і вдячність, і розуміння, що навіть у дикій природі є місце для доброти та відплати.
