Олег сів у машину, збираючись виїхати з роботи, коли раптом задзвонив телефон. Номер був невідомий. Він неохоче натиснув на зелену кнопку.
— Слухаю. Хто це?
— Це я… Привіт, — відповів незнайомий жіночий голос.
— Хто — я? — змішався Олег. — Представтеся!
Пауза. Потім голос, ледве чутно:
— Це я… твоя мама.
Олег завмер. Пальці стиснули кермо, серце закалатало частіше.
— Які дурниці? Моєї матері не стало тридцять років тому!
— Ні… Я — Мар’яна… Я народила тебе. Олеже, це справді я…
Він кинув слухавку. Серце билося так, ніби хотіло вирватися, долоні спітніли. Він відчув, що хтось розкрив двері в те страшне, глухе минуле, яке він намагався поховати назавжди.
Через кілька хвилин телефон задзвонив знову. Той самий номер.
— Я не хочу вас чути, — різко сказав він. — У мене немає матері. Жінка, яка народила мене, кинула, коли мені було вісім. І з того часу я сирота.
— Я благаю лише про одне — дай мені п’ять хвилин. Молю…
— Навіщо? Щоб почути чергову брехню?
— Просто зустрінься зі мною. Один раз. Я все поясню.
Олег не хотів. Але розумів — вона не відстане. Вона знайде його адресу, з’явиться біля дому, потягне дружину, налякає доньок.
Через два дні вони зустрілися в парку на околиці Чернігова.
Мар’яна Степанівна сиділа на лавці, згорблена, постаріла, але ще намагалася зберегти сліди колишньої краси. Руки тремтіли.
— Привіт, Олежку…
— Олег, — холодно поправив він.
Вона підняла на нього очі — в них була розпач.
— Я знаю, я винна… Але я не могла інакше…
Він мовчав. Перед очима стояли кадри з дитинства — як вона кричала, як кидала посуд, як йшла на побачення, залишаючи його самого.
— Ти залишила мене у тітки Люби. І сказала: “Я повернуся за місяць”. А сама втекла до Польщі з якимось бізнесменом.
— Я думала, він допоможе нам обом… Але він не захотів тебе. І я…
— Ти обрала його. Не мене.
Вона схлипнула.
— Мені більше нікого благати. Чоловік помер, його діти мене вигнали. Жити ніде. Їсти нічого. Я зовсім одна.
— Тобі себе шкода? — спитав він, трохи похиливши голову. — А мені у вісім років було кого шкодувати?
— Пробач мені… Я не знала, як просити вибачення. Усе чекала, що ти сам з’явишся…
— Ти навіть листівки мені не надіслала. Ані разу.
Мовчання. Потім Мар’яна прошепотіла:
— А ти все ж гарна людина… Ти вирів справжнім.
— Я вирів завдяки людям, яких ти ненавиділа. Тітці Любі. Моїй дружині. Моїм друзям. Але не завдяки тобі.
Вона простягнула руку до нього, але він відсторонився.
— Я тебе не осуджую. Але ти для мене ніхто. Навіть не ворог. Просто пусте місце.
— Я вмираю… — прошепотіла вона.
— Значить, тобі треба сповідатися. Але не переді мною.
Він підвівся і пішов геть, не озираючись.
І вперше за багато років відчув у грудях легкість. Минуле остаточно відпустило. А життя — тривало.
