Олег сів у машину, збираючись виїхати з роботи, коли раптом задзвонив телефон. Номер був невідомий. Він неохоче натиснув на зелену кнопку.
— Слухаю. Хто це?
— Це я… Привіт, — відповів незнайомий жіночий голос.
— Хто — “я”? — насторожився Олег. — Представтесь!
Пауза. Потім голос, ледве чутно:
— Це я… твоя мама.
Олег завмер. Пальці стиснули кермо, серце закалатало сильніше.
— Що за дурниці? Моєї матері не стало тридцять років тому!
— Ні… Я — Людмила… Я народила тебе. Олеже, це справді я…
Він кинув слухавку. Серце билось, долоні спітніли. Здавалося, хтось розчинив двері в страшне, давнє минуле, яке він намагався поховати назавжди.
За кілька хвилин телефон задзвонив знову. Той самий номер.
— Я не хочу вас чути, — різко сказав він. — У мене немає матері. Жінка, яка народила мене, кинула, коли мені було вісім. І з тих пір я сирота.
— Я благаю лише про одне — дай мені п’ять хвилин.
— Навіщо? Щоб почути чергову брехню?
— Просто зустрінься зі мною. Один раз. Я все поясню.
Олег не хотів. Але знав — вона не відступить. Знайде його адресу, з’явиться біля дому, турбуватиме дружину, налякає доньок.
Через два дні вони зустрілися у сквері на околиці Ужгорода.
Людмила Степанівна сиділа на лавці, сутула, постаріла, але все ще зі слідами колишньої краси. Руки тремтіли.
— Привіт, Олежку…
— Олег, — холодно поправив він.
Вона підвела на нього очі — в них стояло розпач.
— Я знаю, я винна… Але я не могла інакше…
Він мовчав. Перед очима стояли картини дитинства — як вона кричала, била посуд, йшла на побачення, залишаючи самого.
— Ти залишила мене у тітки Оксани. І сказала: “Повернуся за місяць”. А сама втекла до Польщі з якимсь чоловіком.
— Я думала, він допоможе нам обом… Але він не захотів тебе. І я…
— Ти обрала його. Не мене.
Вона схлипнула.
— Мені більше нема до кого звернутись. Чоловік помер, його діти мене вигнали. Жити ніде. Їсти нічого. Я зовсім одна.
— Тобі себе шкода? — похитав головою. — А мені у вісім років було кого шкодувати?
— Пробач мені… Я не знала, як просити пробачення. Усе чекала, що ти сам з’явишся…
— Ти навіть листівки не надіслала. Жодного разу.
Мовчання. Потім Людмила прошепотіла:
— А ти все ж хороша людина… Ти виріс справжнім.
— Я вирів завдяки людям, яких ти ненавиділа. Тітці Оксані. Моїй дружині. Моїм друзям. Але не тобі.
Вона простягнула руку, але він відійшов.
— Я не осуджую тебе. Але ти для мене ніхто. Навіть не ворог. Просто пусте місце.
— Я вмираю… — прошепотіла вона.
— Тоді тобі треба сповідатися. Але не переді мною.
Він підвівся і пішов геть, не озираючись.
І вперше за довгі роки відчув у грудях легкість. Минуле нарешті відпустило. А життя — тривало.
