Ти лише вигідний. Поки не потрібен — забудуть.
Ярослав під’їхав за дружиною до тещі — забрати додому після чергової «невеличкої сварки». Зупинив авто біля старенької дев’ятиповерхівки, поправив комір і рушив до під’їзду. Він уже майже добрався до дверей, коли раптом помітив постать біля вікна на першому поверсі. Серце стиснулося.
— Мамо? Що ти тут робиш? — здивовано вимовив він, впізнавши власну матір.
— Тихіше, — прошепотіла Ганна Степанівна, — іди сюди.
— Що трапилося? — нахмурився Ярослав.
— Просто підійди і послухай, — показала мати на ледь відчинене вікно.
З квартири тещі лунали жіночі голоси. Говорили голосно, не соромлячись. Це була Марійка — його дружина — та її матір.
— Мам, ти б бачила, як вони перелякалися. Особливо оця — з очима на мокрому місці. «Я винувата, не вберегла онука!» — Марійка реготала. — Усе за планом. А мій Ярик — просто подаруночок: трохи що — біжить рядувати, як песик. Навіть до лікарні відвіз. Я ж знала, що якщо не притисну його цькою «вагітністю», то пропозиції ніколи не діждуся.
— Марійко… ну це ж підло, — нерішуче заперечила її мати.
— Мамо, та ти нічого не розумієш. Зараз головне — відтягати у нього квартиру. У них же трішка в центрі, не забувай. Я вже казала — треба з’їжджатися, раз дитина на підході. А потім як-небудь підсунеш старих. Головне — Ярик усе проковтне. Він же не з тих, хто гучно хлопає дверима. Його можна тихо, м’яко… направляти. Як мені треба.
Ярослав стояв, ніби у нього з грудей вирвали серце. Він ловив кожне слово, не маючи сили рухнутися. Поруч мати стиснула його руку.
— Ти чув? — ледве чутно запитала вона.
Він кивнув. Обличчя зблідло, як папір.
— Ходімо.
Вони піднялися до квартири. Ярослав різко натиснув дзвінок. Двері відчинила Марійка, вся сяюча — мабуть, ще під враженням власної промови.
— Коханий! А ти чого так рано? — промовила вона, натягнуто посміхаючись.
— Промов не збирай. Я сам їх тобі привезу, — спокійно сказав Ярослав. — І завтра я подаю на розлучення.
— Що?.. Ти з глузду з’їхав? Чому?
— Бо я все почув. Про «вагітність», про квартиру, про те, який я вигідний. Дякую, що швидко показала, хто ти насправді.
Марійка спробувала щось вимовити, але слова застрягли в горлі.
Ганна Степанівна лише кинула колишній невістці:
— А я ж себе звинувачувала. Думала — не прийняла тебе, не знайшла спільну мову. А виявляється, материнське серце все відчуває. Просто не хотіло бачити.
Вони пішли. Ярослав не озирався. У грудях ніби полегшало — як нарешті з себе велетенський вантаж зняв. Він ішов мовчки, а поруч мати — уперше за багато років — нічого не говорила, лише міцніше стискала його долоню. Мовчазна підтримка, яка значила більше за будь-які слова.
