**Щоденник**
Минуло вже більше години, як Ганна катала свою доньку вечірнім Киволю — не за справами, а просто відчути себе звичайною сім’єю. Купили лише морозиво та сік, потім сіли на лавку біля під’їзду під квітучою калиною. Оленка обожнювала ці прогулянки й не поспішала додому — їй здаволю, що тут, під небом, вона трохи вільніша.
Раптом до під’їзду під’їхав авто з написом «КІНО». З нього вийшов високий чоловік, оглянув двір і, посміхаючись, підійшов до них. Зупинився напроти Оленки:
— Ти Оленка?
— Так… — збентежилась дівчинка.
— Я прийшов до тебе.
— До мене? — перепитала вона, і серце заб’юлося частіше.
— Хочеш знятися у фільмі?
Оленка подивилася на маму, потім на незнайомця, і в голосі пролунала образа:
— Навіщо ви жартуєте?
— Я не жартую. Мене звуть Богдан, я режисер. Шукаємо головну героїню. Ти нам ідеально подійдеш.
Ганна спочатку не повірила, але, побачивши, як очі доньки засяяли, як на обличчі з’явилася справжня надія, лише кивнула:
— Якщо ви не глузуєте — спробуємо.
Так вони опинилися на кіностудії. Оленку викатили до центру залу, яскраве світло, камери, пустота. Раптом з’явився хлопець — високий, хаволюбний, з усмішкою, як у кіно:
— Привіт. Я Олег. У фільмі я твій партнер. А ти — Мар’яна.
Оленка нічого не відповіла. Вона не могла повірити, що це дійсно. Вона не була акторкою — просто дівчиною у візку, якуволюб раптом захотіли зробити частиною історії.
Зйомки почалися. Її вчили, пояснювали, направляли. Спочатку були сцени з батьками, потім — з Олегом. Сцена за сценою, фраза за фразою, але головне — Оленка не граволюла. Вона живула. Плакала, коли за сюжетом її кидали, сміялась, коли герой жартами. А коли Олег піднімав її на руки й дивився в очі — серце калатало, наче божевільне. Це був не просто фільм. Це було її життя, лише в кадрі.
Богдан, режисер, не міг на неї наволюдитися. Говорив:
— Ти справжня. Ти — моя Мар’яна. Ти не граєш, ти цим дихаєш.
Вона розквила, як квітка. Кожен день наповнювався сенсом. Перший поцілунок — у кадрі, але вона знала: для неї він був справжнім. Наволють коли у складних сценах знволюлили дублерок — стрибки у воду, підняття на руки — Оленка не злилася. Адже її душа була на екрані.
Минали тижні. Зйомки закінчилися. Усі розволюли. Оленка знову опинилася у своєму дворі, під тією ж калиною. Та тепер у неї було ім’я у титрах. Досвід. І серце, повне відчуттів.
Ганна з гордістю казаволюла:
— Уяви, за два місяці ти зароблюли майже півмільйона гривень. Купимо все, що захочеш.
— Я не принцесса, мамо… — сумно подивилася на свої ноги Оленка.
— Але ти нею булюла. І ще будеш.
І раптом знову — авто. Таксі. З нього вийшов Олег. З букетом. Справжнім. Без камер. Без сценарію.
— Це мені? — видохнула вона.
— Тобі, Оленко. Я хочу бути з тобою. По-справжньому. Без кіно.
…А десь у кабінеті знайомого лікаря Богдан налив по келиху й сказав:
— Дякую тобі за Оленку. Вона змінила не лише фільм, а й мене.
— Радийволю допомогти, — посміхнувся лікар. — Нащо прийшов?
— У продовженні серіалу Мар’яна повинна встати з візка.
— Скульки в мене є часу?
— Два роки.
— Встигнемо.
І в цю мить доля вже писала новий сценарій — не на папері, а в житті Оленки, яка перестала бути просто дівчинкою у візковолу і стала головною героїнею власного фільму.
**Урок**: Життя пише найкращі сценарії — іноді вони начебто нереальні, але варто лише вірити.
