У Оксани видався рідкісний вихідний, і вона вирішила приготувати сім’ї щось смачненьке. Трохи подумавши, зупинилася на яблучному штруделі — улюбленому десерті всіх домашніх. Але заглянувши у шафу, зрозуміла: борошно скінчилося. Довелося надягнути пальто, замкнути двері на ключ і йти до найближчого магазину. Нікого вдома не було — чоловік із синами поїхали до батьків у сусіднє село, а донька, як Оксана точно знала, лишилася у місті.
Але коли вона повернулася з покупками, відчула щось не так: у хаті хтось був. І не просто був — на порозі стояли доньчині туфлі. Серце стислося. Тихенько поставила сумки на кухні, зайшла у кімнату доньки і… завмерла. На ліжку, згорнувшись клубочком, ридала її Соломія.
Спочатку Оксана здивувалася, але швидко взяла себе в руки. Сіла поруч, поторощила доньку по волоссю. Соломія, ридаючи, почала розповідати. Про те, як у її житті з’явився Олег, як він клявся у коханні, як вони майже рік були разом. І як у одну мить усе розсипалося.
Коли Соломія дізналася про вагітність, спершу зраділа — налякалася, але зраділа. Вирішила спочатку поговорити з Олегом, а потім вже сказати батькам. Але Олег налякався ще більше. Настільки, що просто зник — не відповідав на дзвінки, видалив її з соцмереж, ніби її ніколи й не було.
«Мамо, — схлипувала Соломія, — тільки не сердься… Я не ховала навмисно. Просто думала, що все складеться інакше…»
Оксана мовчала. Але не через злість. Через біль. Через образу за дитину. Вона обняла Соломію і тихо промовила:
«Ти мені нічого не винна, чуєш? Тільки своїй дитині. А все інше ми вирішимо. Разом.»
Ввечері, коли повернувся Тарас із синами, Оксана розповіла чоловікові про все. Він довго мовчав. Потім подивився на доньку, на дружину — і з усмішкою сказав:
«Ну, Оксанко… Ти ж знаєш, я завжди мріяв про третю доньку. Не вийшло — то хоч онука буде. А може, й онук. Та й взагалі — це ж щастя. Хай неочікуване, хай непросте. Але наше.»
Оксана з полегшенням видихнула. Тарас був простим, але надійним чоловіком. Соломія усміхнулася крізь сльози. Того вечора вони вечеряли всі разом, вже зрозумівши, що скоро у їхньому домі стане на одну людину більше.
На сімейній раді вирішили: Соломія візьме академвідпустку, а після народження дитини — повернеться до навчання. Шукати Олега Тарас категорично заборонив:
«Такий зять нам непотрібен. Тікачів у нашій родині не тримають.»
І всі погодилися.
Але, як це часто буває, село загуло. Люди перешіптувалися: «Привезла в спідниці», «Від одруженого», «Сама винувата». У вічі нічого не казали, але Оксана відчувала — обговорюють.
Одного разу у крамниці до неї підійшла місцева базікальниця — Марічка.
«Привіт, Оксанко. Чую, твоя Соломія в «цікавому», так? Від кого хоч? Чи сама не знає?»
Оксана мовчки поклала перед нею пачку свічок.
«Ось, щоб тобі ясніше було розглядати, хто від кого. Я бо у своєї доньки нічого підозрілого в спідниці не бачила. А ти можеш, з вогником, роздивишся.»
Жінки в черзі засміялися. Марічка зблідла й більше язиком не тріпала.
Соломія народила дівчинку. Назвали її Мирославою. Тарас не міг на неї надивитися. За два роки Соломія вийшла заміж за доброго чоловіка, який прийняв донечку як рідну. Жили вони довго, щасливо — у любові й повазі.
Так, як і має бути у справжній родині.
