**Щоденник Настки**
Сьогодні, як завжди, я накрила на стіл. Поставила на пліт зеленого борщу, допікала пиріжки з картоплею та капустою — змалку вірила, що шлях до серця чоловіка лежить через кухню. Старалася, сподівалася, вірила. П’ять років шлюбу — марно. Ані дитячих ніжок, ані плачу вночі. Лікарі лише розводили руками: «Ще не все втрачено», — а чоловік навіть не хотів обстежуватися. Дмитро віддалявся — став холодним, грубим, все його дратувало. А свекруха не пропускала нагоди звинуватити мене.
— Ти мені онуків не даєш, бо не можеш, — кричала Марія. — Мій син здоровий, це ти в молодості бігала!
Я плакала в подушку. Обійшла десятки лікарень, здавала аналізи, терпіла процедури. Все марно — без Дмитра. А він навіть не хотів підтримати — виходив, хлопаючи дверима, кричав, що нас нічого не зв’язує, окрім іпотеки.
Але я все ще вірила.
…Того вечора, як завжди, чекала його з роботи. Кухня пахла свіжою їжею, але замість «привіт» почула:
— Що за безлад? — буркнув Дмитро, дивлячись на брудний посуд.
— Я готувала… — почала я, але він перебив.
— Неважливо. Сідай. Треба поговорити.
Серце закалатало.
— Усе це… — він махнув рукою навколо. — Все, що між нами… безглузде. У мене інша. Ми кохаємо одне одного. Подаю на розлучення.
Я оніміла. Щойно на столі парувалися пиріжки, а тепер — моє життя розбите.
— А наші мрії? Плани? — прошепотіла я.
— У мене інші плани. Я все ще хочу дитину. Але не з тобою.
Він пішов. Назавжди.
Далі було як у кошмарі: суди, поділ майна, докори, приниження. Марія вимагала квартиру — адже її «золотий син» не отримав спадкоємця. Ніхто мене не жалів. Навіть мати не могла втішити.
— Ти ще молода, — твердила вона. — Все тільки починається.
— Я більше не хочу ні кохання, ні чоловіків, — ридала я. — Я зруйнована.
Але мати не здавалася. Водила мене по лікарях, витягувала з депресії, знову і знову переконувала не ставити на собі хреста.
Я здалася — лише заради неї. Знову аналізи, процедури, робота, рідкі зустрічі з подругами. Намагалася не згадувати минуле, жила як могла. І думала, що моє серце назавжди замкнене.
Поки не з’явився Олег.
— Мені не цікаве твоє минуле, — сказав він. — Я хочу будувати з тобою майбутнє.
— Але я можу не подарувати тобі дитину, — зізналася я.
— Тоді заведемо кота. А якщо захочеш — і собаку. Головне, щоб ти була поруч.
Ми почали жити разом. За півроку розписалися. Купили квартиру в кредит, завели кота. Я вперше за багато років знову сміялася. Вчилася бути щасливою — і в мене виходило.
Минуло п’ять років. У нас народилися донька й син — Соломія і Олесь. Я навіть не вірила, що таке можливе. Я кохала і була коханою. Жила в турботі й спокої. І намагалася не згадувати минуле.
Але одного разу в місті я натрапила на Марію.
— Гарно виглядаєш, — усміхнулася вона. — Нового заможного знайшла?
— Я просто щаслива, — спокійно відповіла я. — А ви як?
— Муся з Дмитром, — зітхнула свекруха. — Третя невістка. Все не та. А ти, виявляється, була найкращою.
Я посміхнулася, але не відповіла. Не хотілося зловтішати.
— А діти в тебе є? — не втрималася вона.
— Ми не настільки близькі, щоб обговорювати таке, — ввічливо відповіла я.
— Просто в Дмитра дітей так і нема… Може, варто спробувати знову? — крикнула вона вслід.
— Ні, дякую, — кинула я й пішла.
І тільки коли сховалася за рогом, вперше по-справжньому зрозуміла: усе, що було, трапилося недаремно. Пішов той, хто не мав залишитися. Щоб у моєму житті з’явився той, хто чекав мене по-справжньому.
А разом із ним — і ті, заради кого я тепер живу.
