Во дворі пахло чебрецем, коли в двері постукали. Оксана смажила котлети, коли в двері постукали. Вона вийшла з кухні, щоб відчинити.
– Мам, це до мене, – затримав її на півдороги голос доньки. – Я відкрию.
– Гаразд. Я ж не знала…
– Ну що ти стоїш? Іди, смаж свої котлети, – роздратовано сказала донька, озираючись на неї біля дверей.
– Чому свої? Я на ринку фарш купила…
– Мам, закрий двері. – Донька завела очі.
– Так би одразу й сказала. – Оксана повернулася на кухню, прикрила за собою двері. Підійшла до плити, вимкнула газ. Постояла, зняла фартух і вийшла.
У передпокої донька надягала куртку. Поруч стояв Олег, друг Олесі, не відводячи від неї захопленого погляду.
– Здоров, Олеже. А ви куди? Пообідайте з нами.
– Доброго дня, – усміхнувся хлопець і питально подивився на Олесю.
– Ми поспішаємо, – відповіла та, не дивлячись на матір.
– Може, таки пообідаєте? У мене все готово, – повторила Оксана. Олег завагався.
– Ні! – різко сказала донька. – Пішли. – Вона взяла Олега під руку і відчинила двері. – Мам, закриєш?
Оксана підійшла, але не замкнула, лишила щілину, почувши розмову на сходах.
– Ти чого з нею так грубо розмовляєш? Пахне смачно, я б не відмовився.
– Пішли. У кав’ярні перекусимо. Набридли мені її котлети, – буркнула донька.
– Хіба вони можуть набриднути? Обожнюю котлети твоєї мами, міг би їх їсти що дня, – сказав Олег.
Що відповіла Олеся, Оксана не розчула. Голоси на сходах затихли.
Вона зачинила двері й пішла до кімнати. Чоловік сидів перед телевізором.
– Василю, підемо обідати, поки гаряче.
– А? Підемо. – Він підвівся і пройшов повз неї на кухню, сів за стіл.
– Що у нас сьогодні? – спитав, немов вимагаючи.
– Гречка з котлетами, салат, – відповіла Оксана, відкриваючи сковороду.
– Скільки можна говорити – смаженого я не їм, – незадоволено зауважив він.
– Я підливу додала, вони майже парові. – Оксана завмерла біля плити з кришкою в руці.
– Гаразд, давай. Але востаннє.
– У нашому віці шкодити собі не треба, – помітила вона, ставлячи перед ним тарілку.
– Якому такому віці? Мені лише п’ятдесят шість. Для чоловіка це – вік мудрості. – Він відкусив шматок котлети.
– Ви що, змовилися? Олеся втекла, відмовилась обідати, ти вигадуєш. От перестану готувати – подивимось, як заспіваєте. Думаєте, у кафе смачніше?
– Та й не готуй. Тобі тепер не завадить схуднути. Скрізь товстішаєш, – сказав Василь, добираючи другу котлету.
– Ось як? Я товста? А я голову ламала, чого це ти раптом доглядати за собою взявся. Джинси нові, шкіряну куртку, кепку. Голову підголив, щоб лисину сховати. Для кого стараєшся? Точно не для мене. Товста я. Порівнюєш з кимось? – з образами спитала Оксана.
– Дай спокійно поїсти. – Він зачерпнув гречку, але не доніс до рота, опустив виделку. – Дай аджику, – вимагав.
Оксана дістала з холодильника банку, з силою поставила на стіл і мовчки вийшла. Її порція лишилася неторканою.
Вона зачинилася в кімнаОксана витерла сльози, глянула у вікно на золоті від сонця дерева, і раптом усміхнулася – адже життя, навіть з його гіркотою, все одно прекрасне.
