3 червня
Сьогодні, перебираючи старі листи, я згадала те, що давно намагалася забути.
Оля накрила стіл, поставила на піч запашний борщ із щавелем, випекла пиріжки з картоплею та грибами — змалку вірила, що любов чоловіка починається зі смачної вечері. Вона старалася, молилася, сподівалася. П’ять років шлюбу — марно. Ні дитячого сміху, ні перших кроків. Лікарі розводили руками: «Ще не все втрачено», — а чоловік і слухати не хотів про обстеження. Дмитро ставав все холоднішим, грубим, немов їхній дім перетворився на чужу хату. А свекруха щоразу нагадувала:
— Ти мені онуків не народила, бо нездорова, — шипіла Ганна. — Мій син міцний, як дуб, це в тебе проблеми!
Оля плакала в подушку. Обійшла всіх лікарів у Києві, витратила тисячі гривень на аналізи. Та все було даремно без Дмитра. А він лише кричав, що їх нічого не тримає, окрім спільного кредиту.
Але вона ще вірила.
…Того вечора, як завжди, Оля чекала його з роботи. Кухня пахла свіжим хлібом, але замість «привіт» почула:
— Що це за безлад? — буркнув Дмитро, позіхаючи на немиті тарілки.
— Я готувала… — почала вона.
— Неважливо. Сідай. Треба поговорити.
Серце завмерло.
— Усе це… — він махнув рукою навколо. — Наш шлюб… марний. У мене є інша. Ми закохані. Подаю на розлучення.
Світ зник. Ще хвилину тому на столі парувалися вареники, а тепер життя розсипалося на шматки.
— А наші мрії? — прошепотіла Оля.
— У мене інші мрії. Я хочу дитину. Але не з тобою.
Він пішов. Назавжди.
Потім було як у лихій казці: суди, поділ майна, злі слова й сльози. Ганна вимагала квартиру — адже її «дитя» не отримало спадкоємця. Ніхто не жалів Олю. Навіть мати не могла втішити.
— Ти ще молода, — твердила Марія. — Все попереду.
— Я не хочу більше ні кохання, ні чоловіків, — ридала Оля. — Я пуста.
Але Марія не здавалася. Водила до лікарів, годувала, виводила на вулицю, немов маленьку.
Оля здалася — лише заради матері. Знову аналізи, робота, рідкі зустрічі з подругами. Вона вчилася жити наново. І думала, що серце більше не відкриється.
Доки не зустріла Степана.
— Мені не цікаве минуле, — сказав він. — Я хочу майбутнє з тобою.
— Але я, можливо, не зможу дати тобі дитину, — вимовила вона.
— Тоді візьмемо кота. А якщо захочеш — хатню вивірку. Головне — ти.
Вони поВони почали жити разом, і кожен новий день був світлішим за минулий, а коли через рік у них народилася донька, Оля зрозуміла: іноді щастя приходить саме тоді, коли його вже не чекаєш.
