Ярослава готувала вечерю, стелила стіл для себе та чоловіка. Вечір обіцяв бути тихим, затишним, коли раптом тишу розірвав різкий дзвінок у двері. Гостей вони не чекали, і цей звук завис у повітрі, немов передвісник чогось несподіваного.
— Андрію, відчини, будь ласка, хто там? — гукнула Ярослава з кухні, витираючи руки об рушник.
Андрій, відірвавшись від телевізора, неохоче підвівся та підійшов до дверей. Відчинивши їх, він завмер, не вірячи власним очам.
— Тіто Людо? Звідки ви взялися? — подив у його голосі був щирим. Перед ним стояла старша сестра його покійної матері, жінка, яку він не бачив роками.
— Добрий вечір, Андрійку. Ось, вирішила до вас завітати. Можна зайти? — Людмила усміхнулася, але в її очах мелькнула тінь втоми.
— Звісно, заходьте! — Андрій відступив, пропускаючи гостю. — А чому не попередили? Я б зустрів вас на вокзалі.
— Так, спонтанно вийшло, — відповіла вона, обережно ставлячи на підлогу важку торбу. — Була у сестри твоєї в Харкові, а тепер ос до вас, у Київ, приїхала.
Ярослава, почувши голоси, вийшла з кухні, поправляючи фартух. Побачивши гостю, вона ледь наморщила брови.
— Добрий вечір, Людмило Павлівно! Оце так сюрприз… Вечерятимете з нами?
— Не відмовиться, дякую, — відповіла жінка, направляючись у ванну, щоб помити руки.
Ярослава кинула на чоловіка питальний погляд, ледве стримуючи роздратування.
— Я гадки не мав, що вона приїде, — шепотом виправдався Андрій.
— І надовго вона до нас? — Ярослава схрестила руки. — Ще й по місту водити, годувати? Навіщо взагалі з’явилася?
— Заспокойся, зараз усе з’ясуємо, — Андрій знизав плечима, намагаючись не загострювати.
Повернувшись, Людмила Павлівна поставила на стіл торбу з гостинцями.
— Ось, привезла вам із села: мед свіжий, сусідський, часник, трави різні. У вас у місті за таке, мабуть, цілий статок беруть. Ну, розповідайте, як живете? Як синок ваш?
— Живемо, як усі, — почав Андрій. — Квартиру в іпотеку взяли, працюємо, крутимося. Олег у десятому класі, захопився програмуванням. Скоро з тренування повернеться. А у вас як справи?
— Молодці, що квартиру взяли, — кивнула Людмила. — А я ось вирішила родичів навідати. Після смерті вашої мами, Андрію, зв’язок із вами майже зник. Ви до міста не їздите, справ повно, розумію. А мені самій у селі сумно. Старість, як кажуть, не в радість…
— Котлети у вас, Ярославо, просто смакота, — додала вона, відкушуючи шматочок. — І квартира затишна, молодці.
— А надовго ви до нас? — обережно запитала Ярослава, намагаючись приховати нетерпіння. Андрій кинув на неї докірливий погляд.
— На три дні, — відповіла Людмила. — Хочу ваше місто подивитися, давно не була. А потім далі поїду. Побачуся з вами, з Олегом. Ти, Ярославо, така красуня, і господиня чудова.
Ярослава витиснула усмішку. Компліменти були приємні, але ситуація все одно напружувала.
— Спати вам, мабуть, на кухні доведеться, на розкладашці, — сказала вона. — У нас лише дві кімнати: в одній ми з Андрієм, в іншій — син.
— Та я непримхлива, де положите, там і ляжу, — махнула рукою гостя. — Дякую за вечерю, усе було дуже смачно.
У цю мить у квартиру влетів Олег, засапаний, з рюкзаком на плечі.
— Сину, це бабуся Люда, сестра твоєї бабусі Оксани, — представив Андрій. — Ти її, напевно, не пам’ятаєш, малим був, коли ми до неї їздили.
— Добрий вечір, — Олег уважно подивився на гостю. — Ви справді схожі на бабусю Оксану…
— Приємно познайомитися, Олеже, — усміхнулася Людмила. — Чула, ти програмуванням захоплюєшся?
— Так, — оживився хлопець. — Тільки комп’ютер у мене старий, гальмує. Пишу програми, але все повільно працює.
— Молодець, продовжуй так само. Програмісти зараз на вагу золота, — підбадьорила вона.
— А ви ким працювали? — зацікавився Олег.
— Я лікарем була, потім викладала в медінституті. А потім вийшла заміж, переїхала в село. Там і осіла. Допомагати людям — це велика справа, Олеже.
— Круто, — кивнув хлопець, зворушений.
— Ну, давайте постелимо вам, відпочивайте, — запропонував Андрій. — Завтра я вихідний, можу показати вам місто.
— Дякую, Андрію, буду рада, — відповіла Людмила, і її голос задріжав від щирої вдячності.
Коли всі розійшлися по кімнатах, Ярослава, лежачи в ліжку, почала шепотом дорікати чоловікові:
— Що це за новини? Приїхала вночі, з медом та часником, і думає, ми мусимо стрибати від щастя? Тепер її розважати, годувати! Що за люди такі?
— Ярославо, заспокойся, — тихо відповів Андрій. — Вона моя єдина тітка. Мою маму вона виховувала, їхні батьки рано померли— Завтра я подзвоню мамі та запрошу її на обід, щоб познайомитися з тіткою Людою.





