Богдан помітив хлопчика біля полиці з хлібом у магазині. Той стояв нерухомо, якби вибирав не буханки, а чекав на когось чи щось, що вже давно не повернеться. Стрункий, у потертій куртці з розірваною кишенею, брудні і поношені черевики, на голові — зісунута шапка, щоки від холоду червоніли, а рукавички — як старі іграшки, розтягнуті й чужі.
В очах у нього було те, що рідко бачиш у дітей. Ні благання, ні розгубленості — лише тихе, внутрішнє очікування. Погляд дорослого, який занадто рано зрозумів, що допомоги чекати немає звідки. Прямий, уважний, спокійний.
Богдан уже пройшов повз, навіть поклав у корзину свій звичний батон, але потім обернувся знову. Хлопчик стояв на тому самому місці, немов прирослий до підлоги, ніби вірив: якщо залишитися тут — щось зміниться.
Цей погляд був болісно знайомий. Колись, років п’ятнад іцять тому, в дитячому будинку, де Богдан був волонтером, він бачив хлопчика з таким самим поглядом — мовчазний крик: “побач мене”.
