Тиждень живу в матері — більше не витримую безладдя вдома.
Вирос я в оселі, де лад був не просто звичкою — а способом життя. Мати, попри роботу й двох дітей, завжди встигала тримати хату у досконалій чистоті. Кожна річ мала своє місце, підлоги сяяли, у холодильнику пахло свіжістю, а в повітрі вівся дух домівки. Я зроста із переконанням: затишок — це, перш за все, чистота. Тому, коли одружився, навіть не уявляв, що може бути інакше.
Та через три роки шлюбу я опинився у пастці вічного хаосу. Кожного дня, повертаючись з роботи, спотикався об безлад. Гора брудної посуду в мийці, крихти по всій кухні, переповнене сміттєве відро, а в холодильнику — забуті залижки їжі, вкриті пліснявою. Підлога липка, у ванній — купа брудної білизни, а взуття в передпокої ніхто не прибирає, доки я сам за це не візьмуся.
Донечка вибігає мені назустріч, увесь перемазана, з дірками на колготках, волосся розкуйовджене, а одяг не першої свіжості. Пройти коридором — справжній квест: коляска, пакети, розкидані іграшки, взуття… Шафи повсюду розчинені, речі вивалюються назовні. І це попри те, що вранці я сам розклав усе по полицях. Вже й не зрозуміти, чи живемо ми у просторих трьох кімнатах, чи у комірчині без вікон.
Я пробував говорити. М’яко, спокійно, без докорів. Казав: «Галю, будь ласка, давай наведемо хоч якийсь лад, мені просто важко в усьому цьому». Вона слухала, ківала, обіцяла, але нічого не мінялося. Колись, до народження доньки, у нас було чесно: й прибирання, й готовка — на двох. Раз на тиждень ми разом мили підлогу, витирали пил, посуд мили по черзі. Було відчуття спільності.
Але тепер, коли я працюю до ночі, а Галина цілий день вдома з дитиною, усього, що я прошу — це не переступати через купи одягу, не шукати чисту чашку серед брудної посуди, не збирати шкарпятки по всій хаті. Я ж не відмовляюсь допомагати: що-неділі мию підлогу, витираю пил, зранку виношу сміття. Але я втомився. Втомився приходити додому й не відпочивати, а братися за прибирання. Втомився шукати чайник серед непотріб. Втомився сварятися через дрібниці.
Нарешті, я поставив умову: або за три дні в хаті з’явиться хоч якийсь лад, або я йду. Вона засміялася, подумала, що жартую. Та коли через троє доби в домі не змінилося анічого — я мовчазно зібрав речі та перебрався до матері. Вже тиждень, як я тут. Сплю у своїй колишній кімнаті, їм теплий борщ, відчиняю холодильник — і не боюся побачити там щось живе.
Не хочу розлучатися. Люблю Галю. Люблю донечку. Але не розумію, як можна жити в такому безладді. Я не вимагаю багато. Прошу поваги. До дому. До себе. До наших стосунків. І якщо цього не буде… тоді, можливо, доведеться вибирати між тишею й любов’ю. Бо жити у постійному хаосі — це не життя. Це виживання.
