Тієї ночі я виставила сина та невістку за двері й забрала в них ключі: настав момент, коли я зрозуміла — досить.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Вигнала власного сина та його дружину. І знаєте що? Жодного каяття. Ані крихти. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене так вчинити.
Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю та спокій. І що ж я бачу? На кухні — мій син Тарас і його дружина Оля. Вона нарізає ковбасу, він сидить за столом, читає газету й посміхається, ніби так і треба:
— Привіт, мамо! Вирішили заскочити до тебе!
На перший погляд — нічого страшного. Я завжди рада, коли Тарас заходить у гості. Але потім дійшло: це не візит. Це переселення. Без попередження, без прохання. Вони просто ввірвалися в мою квартиру й залишились.
Виявилось, їх виселили з орендованого житла — півроку не платили за квартиру. А я ж казала їм: не тягніться за тим, що вам не по кишені! Візьміть щось простіше, поживіть скромніше. Та ні. Їм подавай центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розсипалось — тікають до мами.
— Мамо, ми лише на тиждень. Обещаю, шукаю квартиру, — запевняв мене син.
Я, як дурна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень — не вирок. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я тоді знала, до чого це приведе…
Минув тиждень. Потім другий. Потім третій місяць. Шукати квартиру ніхто навіть не збирався. Зате вони швидко влаштувались. Жили, як у себе: не питали, не радились, не допомагали. А Оля… Господи, як же я в ній помилилась.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями тусувалася з подружками, а якщо сиділа вдома — лежала на дивані з телефоном. Я приходила з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона — ніби курортниця у санаторії. Навіть чашки за собою не сполосне.
Одного разу я обережно зауважила: може, варто знайти підробіток? Вам було б легше. І одразу отримала у відповідь:
— Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годувала, платила за воду, світло, газ. Вони не дали й копійки. А ще й встигали влаштовувати скандали, якщо щось йшло не по їхньому. Кожне моє зауваження перетворювалось на бурю.
І от, тиждень тому. Пізній вечір. Я лежу у ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті репеться телевізор, Тарас і Оля сміються, щось обговорюють. А в мене зранку — на роботу. Я вийшла до них:
— Люди, ви взагалі збираєтесь спати? Мені в шість вставати!
— Мамо, ну не починай, — сказав Тарас.
— Пані Ганно, не треба істерик, — додала Оля, навіть не обернувшись.
Я відчула, як усередині щось перейшло межу.
— Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
— Що?
— Чули. Збирайтесь. Або я сама почну.
Коли я повернулась, щоб піти до кімнати, Оля хмикнула. І це було помилкою. Я мовчки взяла три великі сумки й почала складати туди їхні речі. Вони намагались мене зупинити, благали, але було вже пізно.
— Або виходите зараз, або я викликаю поліцію.
За півгодини їх речі стояли у коридорі. Я забрала ключі. Жодних сліз, жалю. Лише роздратування та докори. Але мене вже ніщо не хвилювало. Я зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку — у тиші.
Куди вони поділись — не знаю. У Олі є батьки, купа подруг, завжди знайдеться диван. Впевнена, вони не пропали.
Я не шкодую. Я вчинила правильно. Бо це — мій дім. Моя твердиня. І я не дозволю, щоб хтось топтав її брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.
