— У вас є місяць, щоб звільнити мою квартиру! — оголосила свекруха.
Ми з Олегом прожили разом два роки. Кохалися, мріяли про майбутнє, і врешті вирішили одружитися. З його матір’ю — Ганною Степанівною — у нас завжди були спокійні, навіть теплі стосунки. Я поважала її, прислухалася до порад, уникала суперечок. Здавалося, вона щаслива за нас — завжди ласкава, жодного разу не дала приводу для непорозумінь. Мені пощастило, думала я.
Весілля організувала саме вона. Мої батьки ледве зібрали грошей на скромний подарунок — у них із фінансами непросто. Ганна Степанівна взяла все на себе — від банкету до автомобіля для молодят. Я дякувала їй щиро й відчувала, що ми стали рідною родиною.
Але все змінилося вже у перші дні після весілля.
— Ну що ж, дітки, — промовила вона за сімейною вечерею, — свою справу я зробила. Сина виховала, освіту дала, на ноги поставила й заміж віддала. Ви не ображайтесь, але хочу, щоб за місяць ви звільнили мою квартиру. Ви — сім’я, а отже, маєте жити самостійно. Це важливо. Так, буде важко, але це життя. Вчіться економити, шукати виходи, приймати дорослі рішення. А я хочу, нарешті, пожити для себе.
Я не відразу зрозуміла, що відбувається. В грудях спалахнув жар, серце забилося шаленим ритмом. А потім — холодний подих зневіри. Як так? Ще вчора ми були її «коханими», а тепер вона спокійно виганяє нас з дому? І онуків, схоже, не планує бачити…
— Якщо сподівалися, що я буду сидіти з вашими дітьми — даремно, — додала вона рівним тоном. — Я мати, а не бабуся-нянька. Все життя присвятила Олегу. Тепер хочу хоча б старості для себе. Мій дім завжди відкритий — на чай, на свято. Але постійної підтримки не чекайте. Прийде час — і ви зрозумієте.
Я сиділа, стиснувши зуби, щоб не розплакатися. Ми з Олегом навіть не встигли оглянутися, ще жили в її квартирі. А тепер — валізи й невідомість? Найом? Блукання? І все це від жінки, яку я вважала майже другою матір’ю…
Мене розривав гнів. Її вчинок здавався зрадою. Зручно влаштувалася у своїй «трішці», сама! А ми тепер маємо метушитися, шукаючи прихистку. До того ж, у Олега є частка в цій квартирі — він виріс тут, і тепер просто має піти? А діти? Хіба бабусі не мріють нянчити онуків, ділитися досвідом, любов’ю? А вона просто відмахнулася.
Олег, на моє здивування, не став сперечатися з матір’ю. Навпаки — одразу взявся шукати нове житло і роботу з вищою зарплатою. Говорив, що мати права. Ми дорослі й мусимо будувати своє життя самостійно.
Я намагалася зрозуміти: чому? Чому вона поводиться так холодно? Невже не могла почекати хоча б пару місяців? Чи запропонувати допомогу у пошуках? Мої батьки не в змозі нас підтримати, але я сподівалася, що хоча б свекруха буде поруч. Але, як виявилося, ні.
Зараз ми збираємо речі. І кожен вечір я думаю — чи була вона права? Чи просто втомилася прикидатися?
Що скажете ви?…
