Удар по родині: «Він привіз замість мене іншу»
Оксана поїхала до батьків у село — на кілька тижнів відпочити, провітритися, набратися сил після безсонних ночей з малям. Муж Ігор мав приїхати на вихідні, як завжди, щоб забрати її назад до міста. У суботу зранку вона зібрала картоплю, склала сумки, прибрала сина й сіла біля вікна чекати. Коли у двір заїхала машина, вона зраділа, але замість Ігоря з салону вийшов його дід — Василь Петрович.
— А де Ігор? Не зміг приїхати? — здивовано запитала Оксана, виходячи до нього.
Дід був серйозний. Не став тягнути:
— У нього все гаразд. Але ти маєш дещо дізнати… Краще почути це від мене.
Оксана миттєво напружилась. Усередині стало холодно. Вона готувалася до найгіршого.
Доля Ігоря з дитинства була непростою. Батько пішов, коли малому виповнилося три роки, знайшов собі іншу. Мати, яка працювала у зміни, не впоралася сама й віддала сина на виховання батькам. Ті щойно вийшли на пенсію, почувалися ще дужі й з головою пірнули у турботу про онука. Вони ростили його з любов’ю, як рідного сина, і коли він виріс, все одно бачили в ньому того малого хлопця, що бігав подвір’ям.
Ігор навчався, здобув диплом, влаштувався в офіс великої компанії. Одного разу захворів і пішов до лікарні — там і побачив її. Молода медсестра, скромна й світла, немов промінь сонця. Звали її Оксана, вона була з села, вчилася у коледжі, знімала квартиру з подругою. Зав’язався роман. Ігор представив Оксану не батькам, а дідові з бабою — з матір’ю й вітчимом стосунків у нього не було. Старі прийняли дівчину тепло, а після весілля запропонували жити з ними. Другий поверх був вільний.
Оксана швидко влилася в господарство. Тиха, працьовита, добра. Через два роки у родині з’явилася дитина. Ігор був щасливий — спочатку. Але малеча виявився неспокійним. Плакав уночі, плутав день із ніччю. Ігор перебрався спати в іншу кімнату. Потім все частіше затримувався на роботі. Оксані стало холодно. Вона відчувала відчуження, але не скаржилася — ні чоловікові, ні старшим.
Одного разу, не витримавши, вона вирішила поїхати до батьків. Сказала Ігорю, що пробуде там пару тижнів. Той, на її подив, зрадів надто швидко. Підозріло швидко. Вона намагалася відігнати сумніви. Та даремно.
Минув тиждень. І ось до Василя Петровича та Ганни Михайлівни Ігор заявився не один, а з дівчиною.
— Знайомтеся, це Аліна, — бойко представив він довгоногу блондинку з нафабреними губами.
— Це ще хто така? — насупився дід.
— Моя дівчина. Тепер вона буде жити зі мною тут.
— Ігор, ти з глузду з’їхав?! А як же Оксана й онук? — встряла баба.
— Ми з Оксаною розлучаємося, — холодно кинув він.
Аліна крокнула вперед:
— Ну що, ми тут стоятимемо? Ходімо, Ігор. Нас тут не чекають.
— Так, — суворо відповів Василь Петрович. — У цьому домі вам немає місця.
Наступного дня дід із правнуком поїхав за Оксаною. Та спершу здивувалася, що приїхав не муж, і тривожно запитала:
— А Ігор?.. Він захворів?
— Просто зайнятий, — відмахнувся Василь Петрович. Та потім, вибравши момент, розповів усе.
Оксана заплакала. Сльози текли беззвучно, без істерик — як у людини, яка в душі вже все зрозуміла, лише чекала підтвердження.
— Ти в нас не гостя, ти — мати нашого правнука, — сказав дід. — Нікуди ми тебе не відпустимо. Тут і робота є, і школа поруч. Живи.
Пізніше виявилось: Ігор зняв квартиру для себе і Аліни, повністю забувши про сина. Жодної гривні допомоги. Лише байдужість.
— Не можу я сидіти у вас на шиї, — сказала одного разу Оксана. — Мені треба шукати роботу. А син ще малий.
— Підеш завтра й подаси на аліменти, — твердо сказав дід. — Хай відповідає за дитину. Не хоче добром — буде за законом.
Ігор розлютився. А Аліна шипіла:
— Може, ще тест ДНК зробимо? Раптом це не твій син?
Ігор мовчав. Він знав — його.
— Нічого, — додала вона, — твої старі не— Нічого, — додала вона, — твої старі не вічні, і тоді ми цю вискочку виженемо.
