Все буває
Оксана прокинулась за кілька хвилин до дзвінка будильника. Полежала, налаштовуючись на новий день, такий самий, як учора, тиждень, місяць, рік тому. Усе йшло рівно в її житті, заведеним порядком, без сюрпризів.
Хоча ні, кілька років тому син влаштував їй і чоловікові сюрприз. Вступив до університету й оголосив, що хоче жити окремо. Як вона переживала, відмовляла! Але він погрожував кинути навчання й піти до армії. Що робити? Змирилися, навіть допомагали з орендою. Після закінчення університету син влаштувався на роботу й відмовився від батьківської допомоги.
Оксана обережно встала, щоб не розбудити чоловіка, і пішла на кухню. Незабаром по квартирі поплив аромат свіжозавареного каву, справжньої, а не розчинної підробки.
Коли на кухню зайшов чоловік, пахнучи гелем для душу, на столі його чекала чашка з паруючою кавою та тарілка з бутербродами. Омлетів і каш він не визнавав. Мовчки поснідав, так само мовчки пішов.
«Я затримаюся, сьогодні засідання вченої ради», — гукнув він із передпокою.
Оксана вийшла до нього, поправила краватку й комір, змахнула невидиму порошинку з піджака, ніби нанесла останній, найважливіший штрих на картині. Це був своєрідний ритуал — тільки взимку вона поправляла шарф, а влітку краватку.
Після його відходу Оксана привела себе до ладу, випила чаю з лимоном і сіла за ноутбук. Працювала вдома, перекладала статті й книжки з англійської та французької.
Робота йшла легко, книжка їй подобалася. Вона то й дело зазирала у словники, підбираючи точні значення слів. Її відволік дзвінок.
«Оксано Романівно, добрий день. Це Валентина Іванівна з кафедри», — представилася невідома жінка.
Почувши безколірний голос викладачки з кафедри чоловіка, Оксана миттєво уявила високу, плоскогрудну жінку років сорока п’яти.
«Добрий день. Що трапилося? З Олегом Івановичем?» — знервувалася вона.
«Ні, з ним усе гаразд. Мені потрібно поговорити з вами. Я тут випадково опинилася. Можу зайти через п’ять хвилин. Вам зручно?»
«Так, звичайно», — відповіла Оксана, дивуючись, як викладачка опинилася поруч під час навчального дня.
Рівно через п’ять хвилин у двері подзвонили. Оксана впустила гостю.
«Чаю, кави?» — запропонувала вона.
«Не треба. У мене мало часу. Виникла вільна пара, от я й…»
Вони пройшли у кімнату й сіли на диван.
«Слухаю вас», — сказала Оксана.
«Мені неприємно вам про це говорити, але й мовчати не можу. Ваш чоловік зустрічається зі студенткою, милою дівчиною років двадцяти. Живе з матір’ю-інвалідом», — почала Валентина Іванівна.
«Ощадіть мене від подробиць».
«Гаразд. Я випадково почула його розмову по телефону. Коротше, ця студентка чекає дитину. І ваш чоловік обіцяв їй допомогу…»
Оксана мовчала. Жінка, не дочекавшись питань, продовжила:
«У нього були й раніше інтрижки. З Оленою Петрівною, нашою викладачкою, з Наталечкою з кафедри соціології… Вибачте, але мовчати більше не можу. А тепер оця двадцятирічна студентка.
Пам’ятаєте, три місяці тому він мав летіти на конференцію до Польщі? Але він нікуди не літав. Зняв будиночок на базі відпочинку й провів з нею три дні».
«А ви як про це дізналися?» — Оксана не вірила жодному слову. Звичайна помста старої діви.
«Ви мені не вірите. Думаєте, стара діва заздрить і хоче вам життя зіпсувати, — ніби прочитавши її думки, сказала Валентина. — Погодьтеся, негарно. А якщо всі дізнаються? Він на тридцять років старший за неї, міг би бути дідусем. Смішно ж».
Оксана отямилася.
«Дякую, я вас зрозуміла. Якщо у вас все…»
«Так-так, я піду», — швидко піднеслася з дивана Валентина.
Оксана провела гостю й довго сиділа, втупившись у одну точку. Працювати вона більше не могла. Занадто довго тривав затишок у їхньому житті. Чогось подібного вона й чекала. Ладно б викладачки, але студентка… Як він міг?
Колись батько привів до них додому незграбного, худуватого студента в потворних окулярах. Був його науковим керівником. Вони довго щось обговорювали в кабінеті, потім обідали разом.
«Він самородок. Талановитий. Побачите, з нього вийде толк», — хвалив студента батько.
Той їв, не піднімаючи голови, ніби йшлося не про нього, й нишком поглядав на Оксану. Вона тоді вчилася на третьому курсі університету, на романо-германському відділі. Звали його Олегом. Приїхав із маленького містечка на Волині. Батько взяв його під опіку. Після закінчення влаштував у аспірантуру, допомагав із дисертацією. Незабаром Олег став у їхньому домі майже рідним.
Одного разу, коли Оксана вже працювала перекладачем, він прийшов до них.
«Роман Андрійович поїхав на симпозіум до Львова.Він став для неї тим самим сусідом, який одного ранку приніс у двір квіти, посміхнувся і просто сказав: «Буває все, але найкраще — попереду».
