Одного разу Маріана вийшла з кабінета й побачила, як народ заходить у ліфт.
— Зачекайте! — гукнула вона й кинулася бігом.
Після роботи, як і зранку, ліфт важко впіймати. Маріана влізла останньою, стиснувшись біля грудей чоловіка, що стояв попереду. Від нього приємно пахло парфумами.
— Вибачте, — прошепотіла вона, відвернувшись.
— Та нічого.
Так вони й їхали до першого поверху, тісно притулившись. Коли двері відчинилися, чоловік притримав її за руку, щоб не спіткнулася. Неначе маленький танець. Але поблагодарити Маріана не встигла — підбігла подруга Оксана.
— Додому? Підвезу.
— Ні, пройдуся, повдихаю.
На вулиці моросив дощик.
— Стої тут, я зараз на машині, — наполегливо запропонувала Оксана.
— Дякую, але я пішки. — Маріана дістала з сумки парасольку.
Оксана подивилася на неї підозріло: «Ну й добре».
Маріана вирушила разом із натовпом колег. Зачинила парасольку — вона заважала думати. На деревах вже набрякали бруньки, десь навіть пробивалися молоді листочки. Така мить швидкоплинна…
Вона йшла й роздумувала: як так вийшло, що знову помилилась? Жила в квартирі після бабусі — без іпотеки й кредитів. І саме це приваблювало не тих хлопців. Занадто пізно вона це зрозуміла.
Навіть додому не хотілося, де чекав Віталік. Точніше — не її, а вечерю, яку вона приготує. А початок був таким гарним…
***
У дитинстві батько пішов із сім’ї. Коли Маріана вчилася в десятому класі, мама вийшла заміж удруге. У квартирі з’явився чужой чоловік. Мама дорікнула: «Не годиться ходити перед ним напівголою». Маріану це бентежило, і бабуся запропонувала онуці жити у неї.
На першому курсі університету бабуся померла. Тоді Маріана зустріла Павла — спортсмена, за яким бігали дівчата. Одного разу він сів поруч на лекції, потім проводив її додому. За місяць він уже жив у ній.
Мати намагалася перестерегти, але Маріана не слухала. Вони посварились.
Разом із Павлом прожили майже два роки, але після захисту дипломів він заявив:
— Я їду до дядька в Київ. Не хочу одружуватись.
— А я?
— Ти гарна дівчина, але… я тобі нічого не обіцяв.
Він пішов. Маріана три дні ридала в подушку. Мати приїхала, не докоряла — просто пригорнула.
***
Потім на автобусній зупинці вона почала бачити одного хлопця. Вони перекидалися словами, посміхались. Їй подобалась ця легкість.
Але одного дня він зник. А потім з’явився знову.
— Мене звільнили, — зізнався він. — Тепер працюю вдома. Але важко — мама й сестра заважають.
Він представився: Віталік, або Вітас.
Вони почали гуляти після роботи. Він ніколи не наполягав на чаю в її квартирі. Але одного дощового дня вона сама запросила його. Потім запропонувала переїхати.
Роботу Вітас так і не знайшов, казав, що заробляє в інтернеті. Спочатку все було добре: він готував, ходив у магазин. Але згодом перестав. Все частіше сидів з пивом перед телевізором.
Коли вона запитала про гроші на весілля, він вибухнув:
— Ти мені не дружина, щоб вимагати звітів!
Того вечора вона вимовила: «Збирай речі й іди».
Вітас кричав, але пішов. Вона прибрала всю квартиру, щоб не лишилося й духу.
Наступного ранку Маріана надягла яскраву сукню, туфлі на підборах. Спізнилася на автобус, але біля зупинки зупинилася іномарка.
— Підвезу, — запропонував чоловік.
В машині вона придивилася: запах парфумів здавався знайомим.
— Ми працюємо в одній будівлі, — пояснив він. — Ви завжди така задумлива… А сьогодні — немов інша.
Через півроку вони одружились.
Людина створена для щастя. Інколи треба зупинитися, подивитися на своє життя й зрозуміти: ніколи не пізно почати спочатку.





