Я з доволі бідної родини. Матері в мене було, а у батька нас було троє. Він змушений був працював на двох роботах й займатись доглядом за нами. У нього просто не було часу, аби приділяти його нашому вихованню. Сталось так, що в нас більше не було родичі, які могли б допомогти продуктами або одягом, тому ми постійно були трохи голодні та погано одягнуті, адже тих грошей, що витрачав батько нам ледве вистачало, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями.
Звичайно, я була неймовірно щаслива, коли Остап – син голови сільради вирішив взяти мене за дружину. Ні, він не був ані красенем, ані цікавим співрозмовником – просто був єдиним, хто міг би забрати мене з цих злиднів. Над пропозицією Остапа я довго не думала – одразу погодилась, тим більше, що батько наполіг на тому, аби я не пропустила такого бажаного нареченого.
Та наше життя з Остапом склалось не дуже добре. Він не любив мене, так само як і я його. Грошей я від чоловіка не отримувала, тому одного літа вирішила, що поїду на заробітки у Польщу. Так і зробила.
Там познайомилась з однією жінкою – Агнесою. На вигляд її було років під сорок. Розговорились. Як з’ясувалось, у моєї нової знайомої пів року тому не стало чоловіка й вона приїхала на заробітки, аби чимось себе зайняти.
«Тут і з людьми можна поговорити й на свіжому повітрі попрацювати. – Розповідала Агнеса. – Дітей у мене немає, вдома ніхто не чекає. От я й по світу їжджу. Місяць тому була в Португалії, зараз в Польщі. А наступного місяця збираюсь в Німеччину – допомагатиму там одній фрау похилого віку поратись по господарству.»
Мені сподобалась Агнеса своєю відкритістю, життєрадісністю та працелюбством. Коли ми, молодші, втомлювались, або починали жалітись на життя вона могла співати або просто посміхатись у відповідь.
Та одного разу посеред ночі Агнесі стало зле. Ми жили з нею в одній кімнаті і я прокинулась від дивних звуків. Моя сусідка вся почервоніла й тяжко дихала. За хвилину вона втратила свідомість. Я не одразу зрозуміла, що сталось, але потім до мене дійшло, що це схоже на анафілактичний шок. В мене були необхідні ліки, адже я сама страждаю від алергії й знаю, що це може бути. Зробила потрібну ін’єкцію Агнесі та викликала лікаря.
– Вам пощастило, що поруч з вами була ця дівчина, – сказав лікар Агнесі, коли та прийшла до тями, – адже якби не вона, ми б з вами зараз не говорили.
Агнеса подивилась на мене з вдячністю.
– Ти врятувала мені життя. Я завжди про це пам’ятатиму.
Як з’ясувалось, у моєї сусідки алергія на укуси бджіл. Тієї ночі одна з комах залетіла в наше вікно й вкусила Агнесу. Якби я вчасно не надала допомогу жінці, сталось би непоправне.
Та за кілька днів я змушена була повертатись додому. Ми з Агнесою обмінялись контактами, але з того часу не бачились.
Вона інколи надсилала мені фото зі своїх подорожей, а мені навіть не було що їй надіслати у відповідь. Моє життя в рідному селі йшло доволі передбачувано. Щоправда, з чоловіком все не ладналось. Він абсолютно мене не любив.
А нещодавно він взагалі сказав, що я йому набридла й поруч є набагато гарніших молодших дівчат, а зі мною йому не цікаво. Отак з ганьбою мене чоловік відправив назад до батька.
Звичайно, таке моє повернення тата розлютило.
– Я тебе не для того заміж віддав, аби ти назад повернулась! Навіщо мені така ганьба?
– Тату, якби в мене було своє житло, то я не прийшла б до тебе. Я сама зароблятиму на життя, просто мені немає де жити.
– А мені що робити? – Розлютився батько. – В мене на шиї ще твій молодший брат, тому я не можу годувати ще й тебе!
– Так я ж говорю, що годуватиму себе сама.
Батько, хоч і без задоволення, погодився.
Та нещодавно мені зателефонував якийсь чоловік, який відрекомендувався нотаріусом. Як з’ясувалось, нещодавно не стало Агнеси – вона хворіла й нікому про це не говорила. Через те, що у моєї знайомої не було дітей вона переписала на мене свій будинок.
Для мене це стало повною несподіванкою. Скоро я ввійду у право спадщини й матиму свій куточок.
«Вона сказала, що це вам маленький подарунок за те, що ви врятували їй життя.» Сказав мені телефоном нотаріус. Хто б міг подумати, що дива трапляються.
