Запис у щоденнику
Лежу на дивані, закривши очі, слухаю звуки квартири та вулиці за вікном. Крізь склопакети чую приглушені гудки машин, сирени швидкої чи поліції. У сусідів сварка, десь дзвонить телефон, хлопнули двері…
Раніше любив так лежати й угадувати — у кого із сусідів телевізор, у кого скандал, на якому поверсі зупиниться ліфт…
— Знову мрієш? А уроки зробив?..
Міг би поклястися — це був голос мами. Далекий, але живий. Я здригнувся й розплющив очі. Кімната пуста, двері у передпокій відчинені. Якби зараз із темряви вийшла мама — не злякався б, а зрадів. Але вона більше ніколи не зайде сюди. Померла тиждень тому. А її голос — лише фантомний біль.
Сів, спустив ноги на підлогу, відчув ступнями м’який ворс килима. «Я з’їду з глузду, якщо залишуся тут. Треба було брати квиток на наступний день після похорону, в крайньому разі — на другий». Відчув, як руки самі стискають голову, а тіло починає хитатися.
Раптовий дзвінок змусив мене здригнутися. Лікоть зісковзнув з коліна, голова різко опустилася. Встав, взяв із стола телефон, навіть не глянувши на екран. Погляд уперся у паперовий листок: «Сину, рідний мій…»
— Денисе, це тітка Маша. Як ти? Важко, мабуть, самому? Може, все ж таки до мене переїдеш?
— Ні, усе нормально. — Відклав телефон, склав листа й сховав його у шухляду.
Бути самому більше не можу. Вже й голоси чую. Взяв телефон, знайшов номер у списку. «Мишко, старий інститутський друг. Ось хто мені потрібен!»
— Мишку, привіт! — голос звучав натягнуто.
— Привіт! Хто…
— Не впізнаєш? Швидко ж ти старого друга забув. Не сподівався такого від тебе.
— Стій. Денис?! Ти що, приїхав? — у голосі друга відчулася щира радість.
— Приїхав, а мене, як бачу, і не чекали, — образився я.
— Та не забув я тебе, бешкетнику. Не сподівався — це правда. Ти де зараз?
— Вдома, — похмуро відповів я.
По зміні тону Мишко зрозумів — щось сталося.
— Мама…?
— Померла. Тиждень тому поховав. Дев’ятий день уже минув.
— Мої співчуття… Бачив її півроку тому. Виглядала погано, схудла. Навіть не одразу впізнав. Надовго приїхав?
— На три дні.
— Приїдеш до мене? Або ні, краще давай до нас. Ти ж із глузду з’їдеш там сам.
— До вас? — перепитав я.
— Так, я ж одружився. На Олені. Уявляєш? Вона тут поруч, передає привіт і теж кличе. Давай зараз, якраз до обіду встигнеш. Так, тільки адреса в мене тепер інша. Квартиру з жінкою в іпотеку взяли.
— Кажи адресу, — діловито відповів я.
«Одружився… Оленка з першого курсу була по вуха закохана в Мишку, а він то з Дашкою, то з Юлькою крутив, поки я йому не відкрив очі…» Швидко зібрався, викликав таксі.
Дорогою попросив водія зупинитися біля магазину. Купив для Мишка горілку, вина для Олени, коробку цукерок і м’ясну нарізку.
Ліфт чекати не став, пішов пішки на шостий поверх. Останні два дні не виходив із дому. Приємно було розім’ятися. Проходячи повз квартиру на третьому поверсі, раптом почув якийсь звук — немов дитина або цуценя скулить. Зупинився.
— Гей, хто там? — притулився до дверей.
Скуління припинилося. Я вже хотів іти далі, коли за дверима знову почувся монотонний голос.
— Хто там плаче? — запитав я.
— Я не плачу, а співаю, — відповів дитячий голосок.
— А чого біля дверей співаєш?
— Маму чекаю.
— А де вона? Ти що, сам? — насторожився я.
— Мама до бабусі в лікарню пішла, а мене замкнула. Я хворий.
— Як це замкнула? А скільки тобі років?
— П’ять. А ти хто?
— Я Денис. Ішов повз, почув твою пісню.
— А я Тьома. Хочеш, розкажу віршика про Святого Миколая?
— Давай, — погодився я.
Слухав і посміхався. У дитинстві сам такі вчив, тільки забув.
— За віршика подарунок належить. Але як я його тобі передам? Ти ж зачинений. Я зараз трохи до друга зайду, а потім повернуся. Гаразд?
— Який подарунок? Ти Святий Миколай?
— Ні. Чекай, — сказав я й пішов далі.
Двері відкрив Мишко і відразу схопив мене в обійми.
— Привіт, друже! Скільки років, скільки зим!
— Дай людині роздягнутися, — почувся жіночий голос.
Я відсторонився й побачив у дверях Олену. Вона змінилася, розквітла.
— Заходь, ми нещодавно переїхали, ще не все тут додумали, — у голосі Мишка відчувалася гордість.
Я оглянувся й присвистнув.
— Ого! Не скромничай. Гарно у вас.
— У борги влізли, але окремо від батьків. Нащадка плануємо, — Мишко сяяв, як вичищений самовар.
— Давайте за стіл, — запросила Олена.
Ми пили, закушували, ділилися новинами.
— А ти одружений? Діти є? — запитала Олена.
І тут я згадав про хлопчика.
— Слухайте, не вважайте мене нахабою, але мож— Можна трохи цукерок та мандаринів? Там на третьому поверсі хлопчик живе, віршика мені розказав, обіцяв подарунок, — я відчув, як щось тепле стиснуло серце, і зрозумів: ось воно — моє щастя, таке просте й неминуче.
