Тяжка зупинка. Повернення
— Хочеш — літай, — проказав Богдан, ставлячи чашку у мийку. Голос його був рівним, майже байдужим. — Тільки не чекай від мене підтримки. Ані моральної, ані фізичної.
— Я й не чекаю, — тихо відповіла Марічка, не дивлячись на нього.
— Потім не кажи, що даремно поїхала.
— Може, і скажу. А може, й ні. Головне — не жалкувати, що не спробувала.
Та все ж таки вона поїхала.
Рейс із пересадкою затримали, а стыковочний літак подався у свій шлях, навіть не помітивши її запізнення. Сім годин нудного очікування в задушливому аеропорту, пластмасовий сендвіч і сумка на плечі замість валізи — сукня лишилася у багажному відділі іншого континенту.
У готелі їй повідомили, що бронювання «не підтвердилося». Юнак на рецепції пояснював це з посмішкою, наче йшлося про щось неважливе:
— Вибачте, пані, у нас все зайнято. Можу запропонувати список найближчих мотелів.
— Дякую, — сухо кинула Марічка. — Саме списку життєвих невдач мені зараз і бракувало.
Вона сіла у кав’ярні за рогом, замовила каву і, втупившись у екран телефону, гортала контакти. Палець зупинився на імені: Наталка Гриценко. Університетська подруга, з якою разом вчилися у Харкові. Потім листування, рідкісні лайки… і мовчання.
“Може, спробувати?” — подумала Марічка і написала коротке повідомлення.
Відповідь прийшла за три хвилини:
«Звичайно, приїжджай! У нас є гостьова кімната. А сукню підберемо, це не проблема. Хіба що ти, мабуть, худша — візьмемо із запасом. Як же давно тебе не було!»
Вранці вони вже їхали вулицями передмістя Києва. Марічка відчувала, як із кожним поворотом машина забирає її все глибше у минуле, яке давно вже померло. Наталка за цей час сильно змінилася — доглянута, впевнена, але все така ж добра, без натяку на пиху. Дала адресу клубу, прискіпливо оглянула Марічку, поправила їй зачіску, прикрасила брошкою:
— Ти йдеш туди не як тінь минулого, а як жінка, яка знає собі ціну. Вони всі там — з однаковими обличчями і губами. Але не в усіх є душа. Тримайся, Марічко.
Свято було пишним.
Намети, ідеальні газони, офіціанти із шампанським, жінки у дизайнерських сукнях — наче виліплені з одного шаблону. Все дороге, витончене й… чуже. Родинних облич Марічка не побачила. Лише нові — засмаглі, підправлені, самовпевнені.
Степан з’явився першим. Трохи постарілий, але все той самий. Підійшов, провинувато посміхнувся, обійняв, прошепотів:
— Радий, що ти приїхала. Пробач, я не сказав Іринці. Хотів, щоб вона просто побачила…
Марічка не відповіла. Їй і так усе стало зрозуміло.
Іринка підійшла трохи пізніше. Не сама — з цілою свитою. Сукня від кутюр’є, обличчя ідеально підправлене, погляд — порожній.
— Марічка? Яка несподіванка, — промовила вона з оскалом, що вдавав посмішку. — Ти… тут?
— Я — це я. А тут — просто місце, — рівно відповіла Марічка. — Вітаю з ювілеєм.
— Дякую. Сподіваюся, дорога не дуже втомила?
— Трохи. Але Наталка Гриценко допомогла. Кумедно, як міцно тримаються старі зв’язки, навіть через роки.
— Наталка? Ну так… Вона нас чудово виручила, коли ми переїжджали. У неї, кажуть, добрий смак. Це не її сукня?
— Вона зручна. І сидить краще, ніж деякі спогади.
Іринка на мить збентежилася.
— Що ж… Сподіваюся, тобі сподобається вечір.
— Він мені вже подобається. Дякую за запрошення.
— Я… не запрошувала.
— Але ж і не виганяєш, — відповіла Марічка з м’якою напівусмішкою.
Пізніше, коли один із гостей раптом осів на стільці й почав синіти, зал охопила паніка.
— Він задихається! — скрикнула дама у леопардовому. — Хтось, викличте швидку!
— Я лікар, — спокійно сказала Марічка, вже стоячи поруч. Без істерик, без метушні, чітко. Огляд, пульс, сумка під голову, розстібнутий комір. Вона діяла, ніби робила це щодня. І робила.
Швидка приїхала за п’ятнадцять хвилин. За цей час ні Іринка, ні хтось із її оточення навіть не підійшли.
Вранці Марічка прокинулася у кімнаті Наталки. Сукня акуратно лежала на кріслі, на столі — кава й записка:
«Ти все зробила правильно. Якщо захочеш ще раз зникнути в цьому місті — телефонуй. Кімната твоя».
В аеропорту вона відчувала легкість.
Не тому, що все скінчилося.
А тому, що все нарешті набуло свого місця.
Ця дружба померла давно. Просто похорони затягнулися. Тепер вони відбулися. Без квітів. Без сліз. Але з прощанням.
Богдан чекав на неї біля виходу. Його пухнастий пес Барсік ледь не збив її з ніг від радості.
— Ну що, як пройшло? — запитав він.
— Закрила гештальт.
— З тріском?
— Трохи. Але з гідністю.
—Вони йшли додому, і Марічка вперше за довгі роки відчула, що ніщо більше не тягне її назад.
