Важка рішення. Повернення
— Лети, якщо хочеш, — сказав Олег, ставлячи чашку у мийку. Голос його був спокійним, майже байдужим. — Тільки не чекай від мене підтримки. Ні моральної, ні фізичної.
— І не чекаю, — тихо відповіла Оксана, не піднімаючи на нього очей.
— Потім не кажи, що даремно поїхала.
— Може, скажу. А може, і ні. Головне — не шкодувати, що не спробувала.
Вона таки поїхала.
Рейс із пересадкою затримали, а наступний літак пішов без неї, навіть не помітивши її запізнення. Сім годин нудного очікування в задушливому аеропорту, пластиковий сендвіч і сумка на плечі замість валізи — сукня залишилася у багажному відсіку іншого континенту.
В готелі сказали, що бронювання «не підтвердилося». Хлопець на рецепші пояснював це з посмішкою, ніби йшлося про щось зовсім неважливе:
— Вибачте, пані, у нас все зайнято. Можу запропонувати список найближчих мотелів.
— Дякую, — сухо кинула Оксана. — Саме списку моїх невдач мені зараз і бракувало.
Вона сіла в кафе за рогом, замовила каву і, дивлячись у екран телефону, гортала контакти. Палець зупинився на одному імені: Ліля Коваленко. Університетська подруга, з якою разом вчилися у Харкові. Потім листування, рідкі лайки… і мовчання.
«Може, варто ризикнути?» — подумала Оксана і написала коротке повідомлення.
Відповідь прийшла за три хвилини:
«Звичайно, приїжджай! У нас є гостова кімната. А сукню підберемо, не проблема. Хоча, мабуть, ти вже худша — візьмемо із запасом. Як же давно тебе не було!»
Вранці вони вже їхали передмістям Києва. Оксана відчувала, як з кожним поворотом машина занурює її у минуле, яке вже давно померло. Ліля за ці роки дуже змінилася — доглянута, впевнена, але така ж добра, без натяку на зарозумілість. Дала адресу клубу, критично оглянула Оксану, поправила їй волосся, збризнула лаком, вручила брошку:
— Ти йдеш туди не як тінь минулого, а як жінка, яка знає собі ціну. Вони там усі — з однаковими обличчями і губами. Але не в усіх є душа. Тримайся, Оксано.
Свято було пишним.
Намети, ідеальні газони, офіціанти із шампанським, жінки у дизайнерських сукнях — наче виліплені за одним шаблоном. Усе дороге, витончене й… чужорідне. Рідних облич Оксана не побачила. Лише нові — засмаглі, підколоті, самовпевнені.
Славик з’явився першим. Трохи постарілий, але все такий самий. Підійшов, провинувато посміхнувся, обійняв, прошепотів:
— Радий, що ти приїхала. Вибач, я не сказав Іринці. Хотів, щоб вона просто побачила…
Оксана не відповіла. Їй і так усе стало зрозуміло.
Іринка підійшла трохи пізніше. Не сама — з цілою свитою. Сукня від кутюр’є, обличчя ідеально виліплене, погляд — скляний.
— Оксана? Яка несподіванка, — промовила вона з посмішкою, що нагадувала оскал. — Ти… тут?
— Я — це я. А тут — це просто місце, — спокійно відповіла Оксана. — Вітаю з ювілеєм.
— Дякую. Сподіваюся, дорога не занадто виснажила?
— Трохи. Але Ліля Коваленко допомогла. Кумедно, як міцно тримаються старі зв’язки, навіть через роки.
— Ліля? Ну так… Вона дуже виручила нас під час переїзду. Кажуть, у неї гарний смак. Це не її сукня?
— Вона зручна. І сидить краще, ніж деякі спогади.
Іринка на мить збентежилася.
— Що ж… Сподіваюся, тобі сподобається вечір.
— Він уже мені подобається. Дякую за запрошення.
— Я… не запрошувала.
— Але й не виганяєш, — м’яко усміхнулась Оксана.
Пізніше, коли один із гостей раптом осяв на стільці й посинів, залу заповнила паніка.
— Він задихається! — скрикнула дама у леопардовій сукні. — Хтось, викличте швидку!
— Я лікар, — спокійно сказала Оксана, вже стоячи поруч. Без істерик, без метушні, чітко. Огляд, пульс, підкладена під голову сумка, розстібнутий комір. Вона діяла так, ніби робила це щодня. І робила.
Швидка приїхала за п’ятнадцять хвилин. За цей час ні Іринка, ні хтось із її оточення навіть не підійшли.
Вранці Оксана прокинулася в кімнаті у Лілі. Сукня була акуратно складена на кріслі, на столі — кава й записка:
«Ти все зробила правильно. Якщо захочеш ще раз зникнути в цьому місті — телефонуй. Кімната твоя».
В аеропорту вона відчувала легкість.
Не тому, що все закінчилося.
А тому, що все нарешті стало на свої місця.
Ця дружба померла давно. Просто похорони затягнулися. Тепер вони відбулися. Без квітів. Без сліз. Але з прощанням.
Олег чекав на неї біля виходу. Його кудлатий пес Бурко ледь не збив її з ніг від радості.
— Ну як, як пройшло? — запитав він.
— Закрила гештальт.
— З тріском?
— Трохи. Але— Ідеально, — сказав Олег, і вони разом пішли додому, сміючись над тим, як Бурко весело біг попереду, ніби йому теж було важливо, щоб усе з— І все ж, як же добре повертатися додому, — зітхнула Оксана, гладячи Бурка по мохнатій голові.
