Не було весілля. Наречений не приїхав до нареченої.
Скільки дівчат з дитинства мріють про білу сукню, віночок з квітів, про мурашки від слів „оголошую вас чоловіком і дружиною“… Соломія була однією з них. Вона росла тихою, скромною, мрійливою та чуттєвою. Скільки разів вона закривала очі, коли по телевізору показували весілля, і уявляла, як колись і вона йтиме під руку з коханим — під музику, під захоплені погляди, з тремтінням у серці.
Свого Олега вона зустріла ще в університеті. Вчилися на юрфаку, але в різних підгрупах. Високий, світловолосий, стрункий, з жартівливими очима. Вона — витончена, струнка, з гордою поставою й ніжною усмішкою. Весь факультет казав, що вони створені одне для одного. Олег не відходив від неї ні на крок. Проводив додому, носив каву в холодні ранки, малював сердечка в зошитах. Їхні стосунки були наче з роману — щирі, ніжні, справжні.
Минув рік — і він зробив пропозицію. На захисті дипломів родини вже знали одна одну, разом їздили на дачу, дружили. Вирішили одружитися відразу після випуску. Все йшло ідеально. Соломія з подругами тижнями вибирала сукню, передивлялася каталоги, забігала до салонів. І одного разу, побачивши уві сні наряд своєї мрії — найтонше мереживо, кремовий шовк і легкий шлейф — прокинулася з думкою: „Саме таке має бути в мене“.
Вона поїхала до найближчого салону з подругами. Продавчиця Марія, вислухавши її опис, раптом посміхнулася і сказала:
— Нещодавно повернули одне плаття, таке, як ви описали. Хочете — покажу?
Соломія закохалася в нього з першого погляду, навіть не примірявши. Воно було ніби зіткане з її мрії. Лише подруга прошепотіла: „Марія казала, що весілля в тієї нареченої не відбулося… Може, не варто?“ Але Соломія не хотіла нічого слухати. Доля — отже, доля. Сукню запакували, і вона з трепетом чекала дня Х.
Напередодні весілля вона зупинилася в готелі — побути наодинці, подумати. Вдруге наділа плаття, покрутилася біля дзеркала. І раптом їй здалося, що у відображенні на її голові — чорна стрічка. Пробіг мороз, але вона відігнала цей страх, списавши на хвилювання.
Зранку все йшло як по маслу: візажист, зачіска, сукня… Соломія виглядала, як із журналу. Батьки, увійшовши в номер, завмерли від захвату. Залишалося лише чекати Олега. Пройшла година. Потім ще півгодини. Соломія вже не посміхалася. У вікно вона побачила патрульну машину. У грудях щось обірвалося. Вона вийшла у коридор, ледве тримаючись на ногах.
— Пробачте… ви Соломія?.. — запитав молодий сержант. — Ваш наречений… Олег… він загинув. Аварія. П’яний водій вилетів на зустрічну. Він помер на місці.
Соломія не плакала. Вона просто завмерла. Потім сіла на підлогу і сховала обличчя в долоні.
Минуло три дні. Вона стояла на кладовищі, у тому самому платті, але тепер із чорною стрічкою на голові. У руці — їхнє спільне фото. Поклала його в труну, схилилася, поцілувала холодне чоло коханого і прошепотіла:
— Пробач… якби я знала, я б тебе не відпустила…
З того часу її ніхто не бачив усміхненою. Вона ніби згасла. Жила на автоматі. Батьки казали, що це депресія. Вірила: її донька поволі йде.
Рівно через рік, у день, коли мало бути їхнє весілля, серце Соломії зупинилося. Лікарі написали: „зупинка серця уві сні“. А в її руках знайшли те саме весільне фото.
Кохання було справжнім. Настільки справжнім, що його не пережити.
А ви вірите, що любов може бути такою сильною, що без неї неможливо жити?..
