Свадьби не було. Наречений не приїхав за нареченою.
Скільки дівчат із дитинства мріють про білу сукню, вінок із волошок, про мурашки від слів «оголошую вас чоловіком і дружиною»… Олена була однією з таких. Вона росла тихою, лагідною дівчиною, мрійливою та чуттєвою. Скільки разів вона заплющувала очі, коли по телевізору показували весілля, і уявляла, як колись вона так само піде під руку з коханим — під музику, під захоплені погляди, з тремтінням у душі.
Свого Олега вона зустріла ще в університеті. Вони вчилися на юрфаці, але в різних групах. Він — високий, білявий, з пожвавленими очима та усмішкою шаленика. Вона — витончена, струнка, з гордою ходою та теплою посмішкою. Весь курс казав, що вони створені одне для одного. Олег не відходив від неї ні на крок. Проводжав до дому, носив каву в морозні ранки, малював сердечка в конспектах. Їхні стосунки були ніби з роману — щирі, ніжні, бездоганні.
Минув рік — і він зробив пропозицію. На захисті дипломів родини вже дружили, разом їздили на дачу, варили борщі на два казани. Вирішили одружитися відразу після випуску. Все йшло ідеально. Олена з подругами тижнями вибирала сукню, передивлялася весільні журнали, бігала по ательє. І одного разу, побачивши уві сні сукню своєї мрії — ніжне мереживо, кремовий шовк і ледь помітний шлейф — прокинулася з думкою: «Саме таке має бути моїм».
Вона поїхала в найближче ательє з подругами. Консультантка Марія, вислухавши її, раптом усміхнулася і сказала:
— Нещодавно повернули одну сукню, прямо як ви описали. Хочете — покажу?
Олена закохалася в неї з першого погляду, навіть не примірявши. Вона була ніби виткана з її мрій. Лише подруга прошепотіла: «Марія казала, що весілля тієї нареченої не відбулося… Може, не варто?» Але Олена не хотіла нічого слухати. Доля — значить, доля. Сукню запакували, і вона з нетерпінням чекала того дня.
Напередодні весілля вона зупинилася в готелі — щоб побути на самоті, подумати. Вона знову вдягла сукню, покрутилася перед дзеркалом. І раптом їй здалося, ніби у відображенні на її голові — чорна стрічка. Пробіг мороз по спині, але вона зітхнула і відігнала цю думку, списавши на хвилювання.
Зранку все йшло як по маслу: візажист, зачіска, сукня… Олена виглядала, як із глянцю. Батьки, зайшовши до номеру, аж захопилися. Залишалося лише чекати Олега. Минула година. Потім ще півтори. Олена вже не посміхалася. У вікно вона побачила поліцейську машину. У грудях щось обірвалося. Вона вийшла у коридор, ледве тримаючись на ногах.
— Пробачте… ви Олено?.. — запитав молодий сержант. — Ваш наречений… Олег… він загинув. Аварія. П’яний водій вилетів на зустрічну. Він помер на місці.
Олена не плакала. Вона просто завмерла. Потім сіла на підлогу і сховала обличчя в долоні.
Минуло три дні. Вона стояла на кладовищі, у тій самій сукні, але тепер із чорною стрічкою в волоссі. У руці — їхнє спільне фото. Вона поклала його в труну, схилилася, поцілувала холодне чоло коханого і прошепотіла:
— Пробач… якби я знала, я б тебе не відпустила…
З того дня її ніхто не бачив усміхненою. Вона ніби згасла. Жила на автопілоті. Батьки казали, що це депресія. Лікарі — що реакція на втрату. Але мати знала: її донька повільно йде.
Рівно через рік, у день, коли мало бути їхнє весілля, серце ОлЇї знайшли у тій самій сукні, а на столі лежала їхня фотографія з написом: «Зачекай мене, коханий».
