Свято сина, а серце матері — невільне…
Орест і Марічка святкували весілля. Гості зібралися з ранку — сукні, шампанське, музика. Усе, як належить. Мати Ореста, Ганна Миколаївна, приїхала за два дні до свята — познайомитися з ріднею нареченої та допомогти з приготуваннями.
— Мамо, ти сяєш, немов зірка, — усміхнувся син, зустрічаючи її біля дверей. — Ніби закохалась, — жартівливо додав він.
Та раптом помітив, як її щоки зашарілися, а погляд опустився. Його це здивувало. Але він мовчав.
Наступного дня, у саму церемонію, прибув давній друг покійного батька — Борис Олексійович. Поруч із ним стояв незнайомець років п’ятдесяти. Стройний, доглянутий, у доброму костюмі.
— Знайомся, Оресте, це мій родич Тарас, — представив Борис. — Він тепер зі мною працює, у техніці розуміється, як риба у воді.
Орест стиснув йому руку — і тут упіймав дивний, тривалий погляд матері. Вона дивилася на Тараса так, ніби чекала цієї зустрічі віки. В її очах блиснула ніжність, яку не переплутаєш ні з чим. І все стало на свої місця.
Мати закохана. У цього самого Тараса.
Він відійшов убік. Було неприємно. Його весілля — а мати має якийсь роман? Та ще з чоловіком молодшим за неї на десять років?
— Мамо, — підійшов він пізніше. — Це ти його запросила?
— Так. Пробач, якщо це не до речі, але я хотіла, щоб він був поруч.
— Ти хоч розумієш, як це виглядає? Минуло лише півроку від смерті тата. А ти вже…
— Я не просила твого дозволу, сину. Я просто хочу бути щасливою. Я мовчала роками. Твій батько… був доброю людиною, але не найвірнішим. Я терпіла, щоб ти виріс із ним. А тепер — дозволь мені жити.
Поки він перебирав ці слова, до нього підійшов Борис Олексійович.
— Не сердься на матір. Я багато років знав, як їй важко. Вона мовчала заради тебе. Тепер у неї є шанс. І повір, Тарас — гідний чоловік. Він її поважає.
Орест мовчав. Було гірко. Але йому вже тридцять. І він сам обрав, з ким йти далі. Чому він має заважати матері?
Тарас підійшов сам.
— Розумію, тобі нелегко. Але я люблю твою матір. Щиро. І справа не у віці. Я не чекаю спадщини, не претендую на майно. Я працюю руками, як завжди. Але з нею — мені справді добре.
Орест подивився на нього. Серйозний погляд, відкрите обличчя, спокійний голос. Чоловік, не хлопчина.
— Добре. Тільки не завдай їй болю. Я цього не пробачу, — тихо сказав він і стиснув йому руку.
Свято пройшло чудово. Гості гуляли до ночі. Ганна Миколаївна сяяла від щастя. Танцювала, сміялася, наче знову народилася. За два місяці Тарас зробив їй пропозицію, і Орест вже не здивувався.
Навіть сказав:
— Якщо мати буде щаслива — значить, я тоді правильно вчинив, дозволивши тобі залишитися.
І все справді склалося. У Ореста та Марічки народився син, а бабуся й «новий дід» прийняли його як рідного.
