«Випадковий шлюб, або як я став чоловіком через трусики і звичайне упертя»
— Надягай швидше трусики та виходь! За п’ять хвилин буду під твоїм під’їздом! — гаркнув я в трубку, щойно вона зняла.
Чесно кажучи, про трусики — це я так, для жарту. Думав, посміється. А вона раптом завмерла, потім прошепотіла:
— А ти звідки знаєш, що я без них по квартирі ходжу?..
— Як це? — я завис.
— Ну ти ж сказав…
— А ти не знала? Я взагалі-то всіх, з ким розмовляю, бачу.
— Брешеш!
— Ні. А зараз у тебе в одній руці трубка, а іншою ти… трохи прикриваєшся.
— ОЙ!
Зв’язок перервався. Просто кинула трубку. Але через п’ять хвилин — знову дзвінок:
— Привіт… це я… щось мережа обірвалася.
Я не дав їй перевести дух:
— Ти впевнена, що ті мереживні тобі пасують?..
— ОЙ!
Трубку знову кинули. Надовго. Годин на дві. А потім…
— Ну, як я тобі зараз? — знову її голос, обережний, але грайливий.
— А звідки ж мені знати? Я тоді пожартував…
— Пожартував?.. — пауза. — Пожартував, значить… А я тут, між іншим, спеціально для тебе…
— Усе, виїжджаю! — сказав я і через десять хвилин був біля її дверей.
Дзвонив довго. Ніхто не відчиняв. Потім штовхнув двері — відкриті. Заходжу. Всередині — тиша, напівтемрява, ні душі. Тільки встиг подумати, що потрапив у пастку самотності, як у кімнату вринули хлопці в масках та бронежилетах.
Виявилося, квартира під охороною. Знаєте, «спрацювання сигналізації». Хотіли відпустити ще вдень — мовляв, непорозуміння. Але я, як дурень, затримався. А раз уже залишився — вирішив розважитися. Зіграв з ментами у «три листки». Виграв — трохи, але від душі. Пляшку горілки та пару сотень гривень на вихід. Може, ще й заробив.
Вийшов із відділку — кульгаючи, похитуючись, усім виглядом зображаючи жертву свавілля. Машина стояла біля входу. Вона — за кермом. Чекає. Але я зробив вигляд, що не помітив. Пройшов повз, посиливши гучність стогнання. Зайшов у перший під’їзд, затаївся.
Вона бігала, шукала. Не знайшла. Я повернувся додому та вимкнув телефон. Вранці ввімкнув автовідповідач:
«Доброго дня! Я в лікарні. Якщо виживу — обов’язково передзвоню.»
Потім мені розповіли, що вона обдзвонила всі лікарні міста. Нічого не з’ясувавши, поїхала по приймальних відділеннях. А потім хтось пробовкнувся, що бачив мене в місті — з пляшкою і цілком веселого.
Дзвінки припинилися. Але незабаром лунає інший — від нашого спільного знайомого:
— Привіт! Запрошую тебе на весілля!
— Хто наречена? — я вже все зрозумів.
— Ну… вона.
— Отак от… Гаразд, прийду.
— Паспорт візьми. Раптом свідка не буде!
До ЗАГСу залишалися добу. Найважчі добі в моєму житті. Я згадував, каявся, злився, прощав, знову згадував. До вечора зрозумів, що без неї мені не жити. Вночі вирішив, що негідний. А вранці переконав себе: будь чоловіком, йди до кінця. Не втікай. Навіть якщо хочеться злетіти на Марс.
— Чим гірше, тим краще, — твердив я, натягуючи сорочку.
Біля ЗАГСу товпилося зо сорок людей. Усі — знайомі. Дивитися на мене було ще одним бонусом до весільного торта.
Нас запросили до зали. Заграв Мендельсон — цей кат чоловічих нервів. І ось ведуча вже називає наші з нею імена. Я остовпів.
За дві хвилини я вже був одружений. Просто — факт. Потім був банкет. Гарний, галасливий, дорогий.
Пізніше, коли ми залишилися удвох, вона запитала:
— Ну що, задоволений?
— Дуже… — щиро сказав я. — Тільки… якби я не прийшов, що б ти робила? Стільки грошей у банкет вкладено…
— Не хвилюйся. Я його замовила на твоє ім’я.
Отак і живемо. Випадково. Але з любов’ю.
