Після вечері Оксана сіла, підтягнувши ноги до себе, і взяла книжку. Лише поринула в пригоди героїні роману, як у кімнату увійшла мати з тремтячим телефоном у руках. На екрані посміхалася Іринка Коваленко.
Оксана неохоче поклала книжку й відповіла на дзвінок, значуче глянувши на матір. Та, нарешті, зрозуміла, що заважає, і вийшла з кімнати. Оксана жодної хвилини не сумнівалася, що мати стоятиме біля дверей і підслуховуватиме.
Хвилин п’ять вони з подругою балакали про ніщо. Потім Іринка сказала, що запрошує її на день народження, яке відзначатимуть у суботу на дачі.
— Він у тебе був місяць тому. Хіба ні? — здивувалася Оксана.
— Яка різниця? Я готова святкувати його щодня. Це просто привід зустрітися.
— Навіщо? Можна ж просто побачитися, без приводу, — відповіла Оксана.
— Ні, має бути інтрига, передчуття. Приїжджає друг мого Вітька з Німеччини. Він не знає, коли в мене день народження. Розуміє, що до нього буде підвищена увага, і може відмовитися зустрітися просто так. А день народження — це вже серйозно. Марічка, ну, моя подруга, пам’ятаєш її? Вона прямо завищала, коли дізналася, що він приїжджає. Він чи режисер, чи ще хто, неважливо. Коротше, пов’язаний із кіно. А Марічка дуже хоче зніматися. Причепилася, як реп’ях, проходу не дає. Достала, коротше.
— Ну, тоді зрозуміло. А я тобі навіщо?
— Ну як? День народження ж. — Іринка почала дратуватися через неуцтво подруги.
— Для масовки? — здогадалася, нарешті, Оксана. — А чому на дачі? Сніг же ще не танув.
— Не тупи, Оксанко. Щоб не втік, — засміялася, задоволена собою Іринка. — То поїдеш? Розвіємось, шашлики спекчемо. У нас там ще ялинка стоїть. Після Нового року так і не зібралися прибрати. Та й снігу навалило, навряд чи проїхали б. Ну, будь ласка, заради мене, — сказала Іринка, і Оксані уявилася її образливо випнута нижня губа.
— Гаразд, — зітхнула Оксана.
Вона погодилася, бо до суботи ще чотири дні, і за цей час може статися все що завгодно. Наприклад, вона чи Іринка захворіють, чи ще щось, і поїздка скасується.
Оксана поклала телефон, і в ту ж мить у кімнату увійшла мати.
— Куди вона тебе запрошувала?
— Мам, ти ж чула, — усміхнулася Оксана.
Мати анітрохи не зніяковіла.
— Ось і поїдь. А то вічно вдома сидиш. Скоро сорок, а ти не заміжня. Я онуків не діждуся.
— Мам, женихи не проліски, на дачі не ростуть, — пожартувала Оксана. — Мені ще тридцять два, цілих вісім років до сорока. А діти мають народжуватися в любові, а не тому, що ти хочеш онуків…
Мати стиснула губи, махнула рукою і вийшла з кімнати, але за секунду повернулася і знову стала перед Оксаною.
— Цілими днями читаєш. Живеш чужим життям, а своє проходить повз. Книжки не допоможуть вийти заміж. Час іде…
— Ти ж чула, я поїду. Привезу тобі онуків звідти, — знову пожартувала Оксана.
Мати образилася й похитала головою.
— Вибач, мам. — Оксана зірвалася з дивана й обійняла її.
У п’ятницю знову подзвонила Іринка, нагадала про поїздку, сказала, що одягнутися треба гарно, щоб перед іноземним гостем не впасти в бруд обличчям, що вони з чоловіком чекатимуть її біля будинку о сьомій.
— Чого так рано? — обурилася Оксана.
— Дорога, дачу протопити треба, все приготувати… До вечора встигнути.
О шостій ранку пролунав будильник. Оксана ніяк не могла згадати, навіщо завела його так рано у вихідний. Потім увійшла мати й сказала, що сніданок уже готовий.
Оксана згадала про дачу, про день народження й застогнала. Прощавайте, спокійні вихідні. Вона поплелася до ванної. Коли за годину вийшла на вулицю, перед під’їздом вже стояла машина Вітька. Оксана сіла на заднє сидіння й похмуро привіталася.
— Ну не хмурся. Можеш поспати, поки їдемо, — милостиво дозволила подруга.
Усю дорогу Іринка цвірінькала. «І як він із нею живе?» — подумала Оксана й незабаром справді задрімала.
У дачному селищі було гарно й пусто. На ділянках білів незайманий сніг, лише на дорогах між будинками темніли сліди від коліс. Отже, у цій красі вони будуть не одні.
У будинку справді стояла велика штучна ялинка. На мить Оксані здалося, що вони повернулися на два з половиною місяці назад і приїхали зустріти Новий рік. Вітько одразу взявся за піч, запахло дровами, смолою й дитинством.
Не встигли добре розгорітися дрова, як до будинку під’їхали ще дві машини. Оксана з Іринкою дивилися у вікно, як із однієї вийшли знайомі парульки й Марічка. З іншої — високий незнайомець у окулярах.
— Це і є режисер? Щось не дуже схожий, — поділилася сумнівом Оксана.
— А ти бачиІ ось у цю мить Оксана зрозуміла, що її життя вже ніколи не буде таким, як раніше, бо саме зараз, під тихий шелест снігу за вікном, вона знайшла те, що шукала всі ці роки.
