– Добре тобі, Нінко, – каже мені сусідка Лариса Олександрівна, – маєш дочку за кордоном вона тобі й грошима допомагає й он які речі фірмові висилає.
Сусідка показує на мою кутку, на якій великими літерами вишитий логотип відомого бренду, а я тільки знизую плечима.
– На день народження надіслала, каже, носи, мамо.
– Ех, щастить комусь, – Лариса Олександрівна поправляє хустину, яка робить з неї справжню бабусю, – добре, піду я, мені ще онука Тимофійка з садочка забирати, поки невістка вечерю готує. Олесі – привіт.
– Добре, передам, – кажу я й заходжу у квартиру.
Олеся – моя старша донька, яка вже понад десять років живе та працює в Італії. Мені соромно зізнатись сусідам, але мені Олеся телефонує рідко, не кажучи вже про те, щоб щось там надсилати. Від доньки я за десять років отримала тільки дві пляшки оливкової олії. Ні тобі грошей, ні фірмового одягу. А куртку, яку так нахвалювала сусідка я позавчора на секонд-хенді купила. Але мені соромно зізнатись сусідам, що доньці я абсолютно не потрібна от й вигадую, буває, що мені Олеся те чи те надіслала, а сама купую італійські шоколадки в магазинчику на іншому кінці міста й сусідським дітям роздаю, кажу, що Олеся передала.
Та мені не потрібно передач від доньки чи грошових переказів – у мене є пенсія, а інколи даю приватні уроки гри на фортепіано – я в минулому вчителька в музичній школі. Благо, на життя вистачає, ще й відкладати виходить. Мене більше гнітить, що донька не приїздить і майже не телефонує. На Новий Рік дзвонила, так, але лиш на дві хвилини. А на день народження взагалі забула привітати. Ні, я не ображаюсь, розумію, що час такий, що заробляти потрібно, але мені сумно за нею, а їй за мною – ні.
Але що говорити про Олесю, яка за кордоном, якщо Микита – мій молодший син, що живе в селі поряд з нашим містом приїздить до мене тільки тоді, коли йому потрібні гроші. Його Марина – невістка посилає. Спочатку вона була проти того, щоб син взагалі зі мною спілкувався, адже одразу після весілля вони жили в моїй квартирі, але Марині не подобалось те, що в мене вдома свої правила і я не дозволяю пиячити або палити в мене у квартирі. От вона й підмовила сина поїхати жити до її батьків, мовляв, там правила гуманніші. Вони переїхали в село, обоє ніде не працюють, сидять на шиї у сватів, а про мене згадують тільки тоді, коли не вистачає на чергову пляшку.
Батьки Марини – цілком пристойні люди без шкідливих звичок, саме вони й займаються вихованням мого онука Данила. Але, щоправда, до мене ставляться з острахом, не хочуть, щоб я з дитиною бачилась, напевно, бояться, що я візьму опіку над дитиною на себе. Але я такого не робитиму, адже вважаю, що хлопчик повинен рости біля батьків, адже саме його присутність й стримує їй, аби повністю не пуститися берега й не зруйнувати своє життя. Мені хочеться хоч деколи бачити єдиного онука, адже в Олесі дітей немає.
Словом, проживши все життя заради дітей я на старості років відчуваю себе цілком самотньою. З чоловіком ми розлучились років двадцять тому – він пішов до іншої, від якої народив доньку. В соцмережі бачила, що нещодавно в нього з’явилась онука. Він разом з щасливою дружиною та зятем забирають доньку з онучкою з пологового будинку. А я дивлюсь і плачу. Ні, не від заздрощів – роки притупили біль та стерли спогади. Плачу я від того, що сама – одна однісінька на цілому світі. Якщо мене не стане, то ніхто навіть не заплаче. Можливо, тільки донька десь в далекій Італії, але приїхати попрощатись не зможе, бо, як завжди буде завантажена роботою, а за два дні й взагалі забуде, що мене вже немає.
От, може, тільки сусідка Лариса Олександрівна хоч на мить розчулиться. Вона хоч мені й заздрить, але зараз є чи не єдиною людиною, до якої я можу хоч озватись. Якби вона знала, як я заздрю їй в ті моменти, коли вона розповідає, як втомилась бігати за онуком по дитячому майданчику. Я слухаю й тільки ковтаю сльози, адже розумію, що в мене так ніколи не буде…







