Відчуваю провину за недоліки у вихованні своїх дітей

Я образилася сама на себе за те, як виховала своїх дітей.

Інколи біль не приходить ззовні. Вона живе всередині, підточує серце, крапля по краплі роз’їдає душу. Я вже давно не злюсь — я втомилась. Просто тихо ображаюся. Не на дітей, ні… На себе. На те, як я їх виростила. На те, що десь на шляху материнської любови я переплутала безмежну турботу зі вседозволеністю. І тепер збираю плоди.

Сім років тому я поховала чоловіка. Ми прожили разом сорок років, і все наше спільне життя було віддане дітям. Ми працювали без вихідних, без відпусток, не шкодуючи себе. Все — заради них. Заради їхнього майбутнього. Купили їм квартири у Києві та Львові, платили за навчання, намагалися дати все, про що вони тільки могли мріяти. А коли чоловік пішов, я залишилася не просто сама — я залишилася без опори. А тепер, через два роки після виходу на пенсію, сижу в холодній хаті й думаю: як же так вийшло, що рідні діти — ті, заради яких я жила — тепер наче й не помічають мого існування.

Моя пенсія — це сміх крізь сльози. Добре хоть субсидію на комуналку оформила, а то б і світ давно відключили. Та навіть з цим грошей не вистачає на ліки, на їжу, на найпростіші речі. Я зверталася до дітей. Не просила багато. Просто допомоги. Хоч трохи. Та почула у відповідь: «Нащо тобі гроші?» — від сина. «У нас самих все складно» — від дочки.

Складно? Але ж вони їздять на відпочинок у Карпати, купують нові речі, машини. У дочки шафа тріскається від брендового одягу, а онучці, якій усього сім років, щомісяця дає дві тисячі гривень на кишенькові витрати. Мені б хоч ці дві тисячі — на ліки, на продукти. Але в неї, бачте, немає можливості. Як так може бути? Коли я це чую, у мене серце стискається. Вже кілька років ношу одні й ті самі черевики. Зносилися. Промокають. Але я мовчу. Соромно. А просити більше не хочу. Бо за цим стоїть приниження.

Я дивлюся на подруг, на сусідок. Їхні діти їм допомагають: приносять продукти, оплачують рахунки, забирають до себе на зиму. А в мене — наче й нікого нема. І що найбільше болить — я сама їм це все вклала. Ми з сестрою колись підтримували батьків — то грішми, то їжею, то увагою. І робили це без докорів. З любов’ю. А мої діти? Мої — відвернулися. І це не просто біль. Це відчуття порожнечі.

Одного разу я запропонувала дочці: може, переїду до тебе на рік, а свою квартиру здам — буде хоч якийсь дохід. У них же велика квартира, місця вистачить. Але вона навіть слухати не стала. Каже, здай одну кімнату й живи в іншій. Тобто жити з чужими — нормально. А з матір’ю — ні? Досі не розумію, що я зробила не так. Де я звернула не туди?

Тепер кожен день — як боротьба. Як дотягну до кінця місяця? Як не захворіти? Як не померти від самотності? Ми з чоловіком віддали дітям усе, що мали. Кожну копійку, кожну краплю сил. А тепер… Я живу, наче на узбіччі їхнього життя. Мовчки. Покірно. Тільки всередині ще тліє надія, що може колись хтось із них згадає, що в нього є мати. Не коли я вже піду. А зараз.

Але, мабуть, надія — це все, що в мене залишилося.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Відчуваю провину за недоліки у вихованні своїх дітей
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.