У самотності серед рідних
– Мамо, ну що ти знову переживаєш! – роздражено кинула Оксана, навіть не відірвавши голови від телефону. – Думаєш, не приїхали на твій день народження. У людей свої справи.
– Які справи? – тихо спитала Марія Іванівна, стискаючи в руках салфетку. – Наталя обіцяла приїхати з дітьми, Андрій теж казав, що звільниться. А Олесь взагалі сказав, що подарунок уже купив.
– Ну й що? – Оксана нарешті відірвалася від екрану. – Наталя з дітьми хворими сидить, у Андрія проблеми на роботі, а Олесь у відрядженні застряг. Ніхто навмисне не робить.
Марія Іванівна мовчки накривала стіл у вітальні. Гарна скатертина, найкращі тарілки, які діставалися лише з особливих нагод. Сімдесят років – хіба не особлива нагода? Вона купувала продукти цілий тиждень, готувала зранку улюблені страви дітей. Оселедець під шубою для Наталі, смажену картоплю з грибами для Андрія, торт «Наполеон» для Олеся.
– Окс, а може, зателефонуємо їм ще раз? – попросила вона. – Може, вони ще встигнуть?
– Мам, ну годі! – Оксана встала зі столу. – Мені вже треба додому. Сашко сам з дітьми сидить, втомиться.
– Але ми ж навіть не поїли як слід…
– А що тут їсти? Салатики різні. Я вдома нормально поїм.
Марія Іванівна дивилася, як молодша донька збирала сумку. Швидко, поспіхом, ніби боялася запізнитися на щось дуже важливе.
– Гаразд, мам, не сумуй. Наступного разу всі зберуться, побачиш.
Поцілунок у щоку, клацання дверей. Марія Іванівна залишилася сама за накритим столом на шість осіб.
Вона довго сиділа, дивлячись на порожні тарілки. У квартирі стояла тиша, яку порушував лише цокіт годинника на стіні. Ті самі годинники, які подарував покійний чоловік на тридцятиріччя. Скільки свят вони відзначили за цим столом! Дні народження дітей, Новий рік, закінчення школи, весілля…
Марія Іванівна підвелася й почала прибирати зі столу. Оселедець під шубою запакувала в контейнер – завтра віднесе сусідці Ганні. Картоплю з грибами теж у холодильник. Торт порізала на шматки і теж прибрала. Вийшло багато шматків.
Коли все було прибрано, вона сіла в улюблене крісло чоловіка і дістала телефон. На екрані світилися непрочитані повідомлення.
«Мамочко, з днем народження! Вибач, що не змогла приїхати. Діти захворіли, температура під сорок. Обов’язково завітаю на вихідних. Цілую». Це від Наталі.
«Мамусю, вітаю! Проблеми на роботі, можуть звільнити, не можу відволікатися. Подарунок передам через Оксану. Здоров’я тобі». Андрій, як завжди, стисло.
«Мамонько, з ювілеєм! Застряг у Львові, рейс скасували. Компенсую при зустрічі. Люблю». Олесь, наймолодший.
Усі вибачаються, усі люблять, усі обов’язково приїдуть потім. Марія Іванівна прибрала телефон і закрила очі. Втома навалилася раптово, важка й липка.
Наступного дня вона прокинулася від дзвінка у двері. На порозі стояла сусідка Ганна з букетом хризантем.
– Маріє, з днем народження тебе вчорашнім! – усміхнулася вона. – Вибач, що вчора не привітала, у онука змагання були.
– Дякую, Ганнусю, – Марія Іванівна прийняла квіти. – Заходь, чай поп’ємо.
– А як пройшло свято? Діти приїжджали?
Марія Іванівна поставила чайник і мовчала. Ганна зрозуміла без слів.
– Знову не змогли?
– Справи в них, – тихо відповіла Марія Іванівна. – Робота, діти хворіють…
– Маріє, а ти їм казала, як для тебе це було важливо?
– Навіщо? Не малі вже, самі розуміти повинні.
Ганна похитала головою.
– Розуміти-то повинні, та не розуміють. Мої теж такі. Поки не скажеш прямо, не доходить.
Вони пили чай із залишками торта «Наполеон». Ганна хвалила, розпитувала рецепт, розповідала про своїх онуків. Марія Іванівна слухала й думала про те, що з сусідкою їй говорити легше, ніж з власними дітьми.
– Маріє, а давай ми з тобою гурток якийсь знайдемо? – запропонувала Ганна. – Чи до клубу пенсіонерів запишемося. Там і танці, і співи.
– Та що ти, Ганно. Мені не до того.
– А до чого тобі? Діти виросли, живуть своїм життям. Чому б і тобі не пожити для себе?
Після того, як Ганна пішла, Марія Іванівна довго думала про її слова. Жити для себе? А як це? Вона все життя жила для інших. Спочатку для батьків, потім для чоловіка, потім для дітей. Навіть після смерті чоловіка продовжувала жити для дітей. Допомагала з онуками, готувала, прала, коли приносили білизну.
Ввечері подзвонила Наталя.
– Мам, як справи? Як день народження пройшов?
– Нормально, – відповіла Марія Іванівна.
– Оксана каже, ви вдвох сиділи. Я ж поясняла, у нас тут жах. Ванько температурить, Ліза кашляє. Лікаря викликали.
– Розумію, донечко. ДіСвого вечора, сидячи у вітальні та розглядаючи свій малюнок, Марія Іванівна усміхнулась, адже нарешті відчула, що життя починається не лише для інших, а й для неї самої.
