**«Віддай сукню — тобі вже не влізти»: свекруха, інтриги та чужа сім’я**
Тетяна щойно поклала сина спати, як прийшов меседж: «Скоро буду». Відправник — Ганна Вікторівна, її свекруха. Жінка непростого характеру, м’яко кажучи. Жодної турботи, жодної участі — зате повно зухвалості, самозакоханості та вічної жаби виглядати молодшою. Ніхто не знав її точний вік — вона ретельно приховувала цифру, стверджуючи, що «у душі їй вісімнадцять».
Коли Тетяна вагітніла, Ганна Вікторівна одразу дала зрозуміти: на неї розраховувати не варто. Її «активне життя» — спортзал, танці, побачення — не передбачало місця для колискових. Вона була категорична:
— Я вже своє відсиділа у пелюшках. Більше — жодного дня.
І ось, за десять хвилин — дзвінок у двері. На порозі — свекруха в яскравій сукні, із зачіскою, як у теледивчини, та на шпильках, від яких гул розносився по всій багатоповерхівці. Увійшла, немов господиня, недбало скинула туфлі та пройшла на кухню.
— Тетянко, зроби мені чайку, гаразд? Сьогодні як білка в колесі — з роботи на шпильках, по магазинах, по справах… Запарилась жахливо. І ось прийшла. Пам’ятаєш свою блакитну сукню? Ту, що носила на корпоративі.
— Пам’ятаю, — обережно відповіла Тетяна.
— Віддай мені. Все одно ти після пологів округлилась, не влізеш уже.
Тетяна опустила очі. Її поколювало. Так, фігура змінилась — але чути таке від родички, ще й таким тоном… було прикро. Та свекруха, як завжди, не заспокоїлась.
— Ти що, навіть не запитаєш, навіщо вона мені?
Тетяна мовчала. Вона вже звикла, що Ганна Вікторівна постійно у пошуках нового «принца» — когось молодшого, заможнішого. Все її життя — вічний кастинг. Жоден роман не тривав довше двох місяців.
— У мене новий кавалер, — продовжила свекруха з гордістю. — Красень, з машиною та квартирою. Та, мабуть, бабник. Ось і хочу перевірити. Ти, Тетянко, допоможеш — напишеш йому у Фейсбуці. Подивимось, чи відгукнеться.
— Вибачте, я не братиму участі у таких іграх, — різко сказала Тетяна.
— Ось як? Не чекала! Ну й добре. І сукню собі залиш, будеш нею підлогу витирати, все одно тобі її не натягнути! — вибухнула Ганна Вікторівна та вилетіла з квартири, грюкнувши дверима.
Звісно, свекруха не забула поскаржитись синові. Андрій, прийшовши додому, вислухав обидві сторони. Він знав: мати у нього гаряча, і до неї треба «підхід». Але всередині кипів.
— Я поговорю з нею, не хвилюйся, — тихо сказав він дружині, обіймаючи її.
Минуло кілька днів. На ювілей Андрія зібрались гості, та старший товариш із сім’єю не зміг приїхати. Тим часом Ганна Вікторівна дзвонила не з привітаннями, а… щоб поскаржитись на черговий невдалий роман.
А потім знову прийшла. Принесла баночку варення та вибачення.
— Пробач мене, Тетянко. Зірвалась. Я просто… виснажена. Бути самотньою — важко. Усюди шукаю когось, а в результаті — лише розчарування. Ось Юрко, наприклад… Планували разом жити, а його син подзвонив — заявив, що я руйную їхню сім’ю. Що Юра — у боргах, одружений, а я йому лише тимчасова розвага. І ось — перестав спілкуватись. Ніби витер мене з його життя.
— Може, він просто злякався? — м’яко запитала Тетяна.
— А може — просто слабак. Син погрожував перекрити всі його борги, якщо він зі мною розійдеться. І він розійшовся. Ось і все. Мабуть, боявся, що я його до ЗАГСу потягну, а потім у спадщину влізу. Уявляєш?
Поки Ганна Вікторівна скаржилась на долю, Тетяна мовчки слухала. Увійшов Андрій. Поки їв, мати знову розпочала виставу — розповідала, як її образили, як вона втомилась бути самотньою. Хотіла, щоб і він пожалів, як завжди.
— Мам, може, варто трохи заспокоїтись? Твій чоловік тебе сам знайде, — спокійно сказав він.
— Та? А поки що — сидіти вдома та нюні куштувати?
— Ні, але трохи менше драми? Погуляй з онуком, сходи до парку. Життя — це не лише романи.
— Ага, зрозуміла. Зробити з мене безкоштовну няньку? Та ні, ваша дитина — ваші клопоти!
— Мам, ти знову все сприймаєш у штики. Просто знайди, нарешті, собі справу, а не пригоди на свою голову.
— Справу? Я хочу бути не одна, я хочу любити! І навіть якщо помиляюсь — це моє життя! Краще скажи своїй дружині, щоб собою займалась, а то розлилась після пологів, тільки й сидить із дитиною. Ні чоловікові інтересу, ні вогню в очах. Думаєш, так сім’ї зберігаються?
— Годі! Не чіпай Тетяну! Вона щойно народила, ще відійде. Тобі варто було б підтримати її, а не докоряти!
Ганна Вікторівна грюкнула дверима та пішла. Тетяна стояла за стТетяна глянула на чоловіка, і в її серці знявся важкий камінь — бо вона зрозуміла, що її сила не в тому, щоб перемогти свекруху, а в тому, щоб просто не пускати її слова всередину.
