Розалія тільки-но вклала сина спати, як прийшов повідомлення: «Скоро буду». Відправник — Марія Степанівна, її свекруха. Жінка з характером, якщо м’яко висловитись. Ні турботи, ні участі — зате повно зухвалості, самозакоханості та вічного прагнення здаватися молодшою. Ніхто не знав її точного віку — сама вона ретельно приховувала цифри, стверджуючи, що «в душі їй вісімнадцять».
Коли Розалія була вагітна, Марія Степанівна одразу дала зрозуміти: на неї покладатися не варто. Її активне життя — тренажерний зал, танці, побачення — не передбачало місця для коливання немовляти. Вона була категорична:
— Я вже відсиділа своє в пелюшках. Більше — жодного дня.
І ось, через десять хвилин, дзвінок у двері. На порозі — свекруха в яскравій сукні, з зачіскою, як у телеведучої, та в туфлях на таких шпильках, що стукіт від них, здавалося, лунав по всій багатоповерхівці. Вона зайшла, як господиня, недбало скинула туфлі та пройшла на кухню.
— Розалійко, зроби мені чайку, гаразд? Я сьогодні як білка — з роботи на підборах, по магазинах, по справах… Страшенно втомилася. І ось прийшла. Пам’ятаєш свою блакитну сукню? Ту, що на корпоративі носила.
— Пам’ятаю, — обережно відповіла Розалія.
— Віддай її мені. Все одно ти після пологів округлилася, не влізеш уже.
Розалія опустила очі. Її кольнуло. Так, фігура змінилася — але чути таке з вуст рідні, да ще й таким тоном… було болісно. Але свекруха, як завжди, не заспокоювалася.
— Ти що, навіть не запитаєш, навіщо вона мені?
Розалія не відповіла. Вона вже звикла, що Марія Степанівна постійно у пошуках чергового «принца» — когось молодшого, заможнішого. Все її життя — вічний кастинг. Жоден роман у неї не тривав довше двох місяців.
— У мене новий залицяльник, — продовжила свекруха з гордістю. — Красенюка, з машиною та квартирою. Та, мабуть, гуляка. Ось і хочу перевірити. Ти, Розалійко, допоможеш — напишеш йому у «Фейсбуці». Подивимось, чи відгукнеться.
— Вибачте, я не братиму участі у таких іграх, — різко сказала Розалія.
— Ось як? Не чекала! Ну й добре. І сукню собі залишай, будеш нею підлогу витирати, все одно тобі її не натягнути! — знизала плечима Марія Степанівна і вилетіла з квартири, грюкнувши дверима.
Звісно, свекруха не забула поскаржитися синові. Олег повернувся додому, вислухав обидві сторони. Він знав: мати у нього запальна, і до неї потрібен «підхід». Але всередині все одно кипів.
— Я поговорю з нею, не хвилюйся, — тихо сказав він дружині, обіймаючи її.
Минуло кілька днів. На ювілей Олега зібралися гості, але старий друг із сім’єю не зміг приїхати. У цей час Марія Степанівна дзвонила не з вітаннями, а… щоб поскаржитися на чергову невдалу пригоду.
А потім знову прийшла. Принесла баночку варення та вибачення.
— Пробач мені, Розалійко. Сорвалася. Я просто… втомилася. Самотньою бути важко. Усе шукаю когось, а в підсумку — самі розчарування. Ось Олексій, наприклад… Планували жити разом, а його син подзвонив — заявив, що я руйную їхню сім’ю. Що Олексій — у боргах, одружений, і я йому лише тимчасовий розваг. І ось, перестав спілкуватися. Ніби вирізали з його життя.
— Може, він просто злякався? — м’яко запитала Розалія.
— Може… А може — просто слабак. Син погрожував, що закриє всі його борги, якщо він ізі мною розірве стосунки. І він розірвав. Ось і все. Мабуть, боявся, що я його в ЗАГС потягну, а потім у спадщину вчіплюся. Уявляєш?
Поки Марія Степанівна розповідала про своє невдале кохання, Розалія мовчки слухала. Увійшов Олег. Поки він їв, мати знову вдала до вистави — розповідала, як її образили, як вона стомлюється бути одна. Хотіла, щоб і він пошкодував її, як завжди.
— Мам, може, не варто так метушитися? Твій чоловік сам тебе знайде, — спокійно сказав він.
— Та? А поки що — сидіти вдома та нюни розводити?
— Ні, але може, трохи менше драми? Погуляй із внуком, сходи до парку. Життя — це не тільки романи.
— Ага, зрозуміло. Зробити з мене безкоштовну няню, так? Ні, дякую, ваша дитина — ваші клопоти!
— Мама, ти знову все сприймаєш у штики. Просто знайди собі, нарешті, справу, а не пригоди на свою голову.
— Справу? Я хочу бути не одна, я хочу кохати! І нехай помиляюся — це моє життя! Краще скажи своїй дружині, щоб собою зайнялася, а то розгардіяшилася після пологів, тільки й сидить із дитиною. Ні чоловікові інтересу, ні огню в очах. Думаєш, так сім’ї зберігаються?
— Досить! Не чіпай Розалію! Вона щойно народила, ще відновлюється. Ти б краще підтримала її, а не докорялаОлег мовчки обійняв дружину, а в його очах читався вогонь — тепер він точно знав, що його сім’я важливіша за мамині капризи.
