Ліана Василівна стояла перед пошарпаними дверима під’їзду, стискаючи у тремтливих руках конверт. Дев’ятиповерхівка у спальному районі містечка Виноградів здавалася чужою, ніби із іншого світу. Але десь там, на четвертому поверсі, жив її син. Тридцять років тому вона залишила його – маленького хлопчика з неслухняним чубчиком. Тепер йому тридцять п’ять…
– Дурниця, – шепотіла вона, розглядаючи тьмяні вікна будинку. – Просто безнадійно дурно…
На лавочці біля під’їзду сиділи бабусі, перебираючи плітки. Одна з них окликнула:
– А ви до кого, голубонько?
– До Івана… Івана Олеговича, – голос Ліани здригнувся, ім’я сина прозвучало, як луна з минулого.
– До Вані? – оживилася бабуся. – Гарний хлопець, чемний, завжди вітається. Ви йому хто?
Ліана мовчала, поспішно зайшовши у під’їзд. Хто вона йому? Мати, яка не бачила його тридцять років? Чужа жінка з тією ж прізвищем? У ліфті вона дістала дзеркальце. Сивина у волоссі, зморшки біля очей – у п’ятдесят шість років час не сховаєш під макіяжем. Чи пам’ятає він її обличчя? Чи у його пам’яті лишився лиш невиразний образ?
Четвертий поверх. Квартира ліворуч. Напевно, одружений. У його віці інакше й бути не може… Ліана підняла руку до дзвінка, але пальці зрадницьки затремтіли. Вона простояла так хвилину, дві, п’ять. А потім, не наважившись, спустилася вниз і кинула конверт у поштову скриньку.
«Іване. Я знаю, що не маю права просити. Але дай мені шанс пояснитися. Мама. Подзвони, ось мій номер…»
Мама. Як дивно звучить це слово, коли його не вимовляли тридцять років. Ліана повернулася до машини й просиділа там до вечора, спостерігаючи за під’їздом. Ось високий чоловік з портфелем – вилитий батько. Це він. А от молода жінка з пакетами – напевно, дружина. Вони про щось говорили, сміялися. Звичайна сім’я, звичайний вечір. Чи прочитав він її лист? Чи подзвонить?
Телефон задзвонив, коли вона вже збиралася їхати. Дзвонив Олег, її колишній чоловік.
– Навіщо ти приїхала? – його голос, такий знайомий, звучав втомлено й холодно.
– Олеже…
– Не починай. Просто скажи – навіщо?
– Я хочу побачити сина, – голос Ліани зірвався.
Він хмикнув, і в цьому звуку було стільки болю й зневаги.
– Сина? Тридцять років не хотіла, а тепер раптом захотіла?
– Ти не розумієш…
– Ні, це ти не розумієш, – його голос став тихіше, але твердіше. – Де ти була, коли він хворів? Коли у школі його дражнили? Коли він вступав до інституту? Де ти була всі ці роки?
Ліана мовчала. Що тут скажеш?
– Він подзвонив мені. Сказав, що викинув твою записочку, – додав Олег. – Поїжджай, Ліано. Ти запізнилася. На тридцять років запізнилася.
Гудки у трубці різанули по серцю. Ліана сиділа, дивлячись на темні вікна. Згадався маленький Іван, який кликав її вночі. Як вона вставала, колишала його, співаючи колискову… Чому вона тоді поїхала? Чому не боролася за нього?
Наступного дня вона повернулася. Дочекалася, поки Олег поїде на роботу, і пішла слідом. Припаркувалася біля його офісу, зайшла всередину. Він не змінився – та сама пряма постава, той самий уважний погляд. Тільки скроні зовсім сиві.
– Я просив тебе поїхати, – кинув він, побачивши її.
– Олеже, будь ласка. Я просто хочу поговорити з ним. Пояснити…
– Що пояснити? – він скривився, ніби від болю. – Як ти пішла до нового чоловіка? Як будувала нове життя? Як забула про нас?
– Я не забувала! – сльози хлинули з очей. – Я кожен день думала про нього!
– Думала? – він гірко усміхнувся. – А я виховував. Один. Не спав ночами, коли він хворів. Водив до школи. Вчив бути чоловіком. А ти – думала.
Ліана опустила голову. У приймальні було тихо, тільки тикали настінні годинники.
– Знаєш, що він запитував у дитинстві? – голос Олега став майже шепотом. – Тато, чому мама мене не любить? Що я йому відповідав?
– Я любила його! Люблю! – Ліана задихалася від сліз.
– Ні, Ліано. Ти любила себе. Свою свободу. Свої мрії. А його – ні.
Вона вийшла з офісу, ледь тримаючись на ногах. У машині руки тремтіли так, що не могла завести двигун. Перед очима стояв маленький Іван, який запитував, чому мама його не любить. Як вона могла? Як?
Ввечері вона знову приїхала до його дому. Побачила у дворі дружину Івана – впізнала її по вчорашньому дню.
– Вибачте! – вигукнула Ліана, голос зривався. – Можна вас на хвилинку?
Жінка обернулася, її погляд був настороженим.
– Ви хто?
– Я… – Ліана запнулася, слова пекли горло. – Я мама Івана.
– А-а, та сама мама, – у голосі жінки Іванни прозвучало гірко.
– Будь ласка,– Просто скажіть йому, що я його люблю.
