У мальовничому містечку Дібрівка, де ранкові тумани обіймають річку, а сади тонуть у квітах, Соломія з чоловіком приїхали у гості до батьків. Тарас вийшов із авто, відкрив багажник і почав виймати сумки з подарунками. Раптом Соломія помітила постать у далині. Придивилась – і завмерла, не вірячи очам. По вулиці йшла Оксана, сміючись під руку з незнайомцем. Вона помахала Соломії здалеку, привітно посміхаючись.
“Як таке можливо? А де ж її Богдан?!” – скрикнула Соломія, відчуваючи, як серце стиснулося від тривоги. Пізніше відкрилася гірка правда, яка розбила її світ.
Соломія переїхала від батьків у новий будинок, коли вступила на третій курс університету. Дім стояв у мальовничому селищі, оточеному зеленню та ставком. Батько постарався: він обожнював дружину й доньку, а для Соломії був ідеалом чоловіка. Студенти її не цікавили – занадто серйозна, хоча й красуня. На вечірки не ходила, у кафе не заманиш. Подруг не заводила, віддаючи перевагу самотності. Вчилася на відмінно, вечори проводила вдома з родиною, читаючи книжки й радуючи батьків.
“Ще нагуляється, встигне”, – казали вони, створюючи в домі затишок і тепло.
У сусідній будинок заїхала молода пара – Богдан і Оксана, років на п’ять старші за Соломію. Дітей у них не було, але обоє були гарними, особливо він… Богдан. Соломія іноді спостерігала за ним із вікна спальні, коли той повертався з роботи – то сам, то з Оксаною, високою, темноволосою, ефектною.
На Різдво родичі вирішили запросити сусідів у гості – познайомитися ближче. Вони не відмовилися, прийшли з вином і пирогом. Їх тепло зустріли, посадили за стіл. Матуся метушилася, чоловіки захоплено говорили, а Соломія мовчки спостерігала за Оксаною. Та була стриманою, лише зрідка вставляла слова, оглядаючи будинок допитливим поглядом. Богдан же був утіленням шарму: веселий, ввічливий. Поговоривши з батьком, він розпитав Соломію про навчання, згадав свої студентські роки й сказав, що попереду в неї – ціле життя. Після їхнього відходу Соломія відчула сум’яття. Його добрий погляд, м’який голос, виразні руки не виходили з голови. Вона зрозуміла: це кохання. Перше, справжнє, яке роздирає серце.
Богдан не виходив із її думок. На лекціях вона не могла зосередитися, мріяючи про випадкові зустрічі. Віталася здалеку, ловила його посмішку і знову тонула у мріях. Мати помічала її тугу, намагалася розпитати, але Соломія мовчала. Як сказати: “Я кохаю одруженого сусіда”? Мати засмутиться, розповість батькові. І дівчина носила біль у собі.
Літо принесло канікули й часті зустрічі. Одного разу біля ставка вона натрапила на Богдана – у шортах, із вудкою. Він запросив її на риболовлю. Повертаючись із уловом, він сказав:
“Сподобалося? Можемо ще сходити. Оксана риболовлю не любить”.
Тепер при зустрічах він підходив, питав про справи, настрій. Якось вз’єрошив їй волосся, а вона притиснула його руку до щоки. Мимовільний жест, але Богдан подивився на неї уважно і промовив:
“Соломійко, ти чудова”.
Тієї ночі вона проплакала до ранку, вирішивши уникати його. Це ні до чого доброго не приведе.
Три роки минули у стражданнях. Випадкові зустрічі, його дружні посмішки, холодні погляди Оксани, рідкісні візити сусідів. Соломія мліла від кохання, про яке знала лише вона. Університет закінчився – диплом із відзнакою, робота, початок дорослого життя. Сусіди так і жили без дітей, спілкування згасло. Оксана, можливо, щось підозрювала, але мовчала. Богдан розпитував про роботу, плани, але на риболовлю більше не запрошував.
Незабаром Соломія зустріла Тараса на виставці. Художник, старший на сім років, він захопив її оповідями про красу мистецтва. Вони почали зустрічатися. Тарас був пристрасним, багато подорожував, творив, мав майстерню й умів доглядати. За півроку він зробив пропозицію. Соломія погодилася, сподіваючись втекти від кохання до Богдана, забути його. Рішення далося важко. Ночами напрВона глянула на синій вечір за вікном і з усмішкою подумала, що життя – як та річка в її рідному містечку: тече, не питаючи, куди серце прямує.
