Ось історія, адаптована для української культури:
У тихому містечку Бережани, де старі каштани кидали тіні на вузькі бруковані вулички, Тарас з досадою подумав: «Ну, давай, ще поплач!»
Вони під’їхали до дому. Олена, його дружина, сиділа в авто, важко спираючись на дверцята. Тарас заплющив очі: «Ось, зараз знову мені їй двері відчиняти». Але вона вже почала вилазити сама. Він рвонув ручку зі злості, ледь не збивши її з ніг.
— Обережніше, мішкувата! — буркнув він, проводжаючи її до квартири.
Заніс пакети, кинув біля порога, дочекався, поки Олена, кульгаючи, дійде до кімнати, і відрубав:
— Я пізно повернусь.
Розвернувся і пішов. Завів машину й поїхав безцільно кружляти містом, щоб заглушити роздратування. Йому потрібен був відпочинок, передих. Подзвонив другові з роботи, Івану. Той запросив до себе — тестувати нову гру. Тарас приїхав.
Слово за слово, за пивом, розмова стала особистою. Тарас викладав усе: як згас пристрасть, як побут засмоктав, як Олена «довбає, виїдаючи мозок ложкою». Розповів про Марічку з відділу продажів — молоденьку, легку, завжди з посмішкою. Вона то плечем зачепить, то жарт підтримає. З нею забуваєш про проблеми.
Олена
— Чому ми не їдемо у відпустку в липні? — спитала я, коли ми їхали додому.
Тарас вибухнув. Закричав, ударив по керму. Його обличчя перекривилося від злості. Я відвернулася до вікна, сльози післи самі. Що я зробила не так? Просто спитала! Останнім часом він став нервовим, дратівливим.
Подруга Наталка натякнула: «Може, в нього хтось є?» Розповіла про свого чоловіка, Віктора. Той теж змінився, коли з’явилася «одна на роботі». Молода, почала загравати, і Віктор «поплив», став модно вдягатися, сипати молодіжними словечками — «крьонж», «рофл». Наталці мало не соромно стало, коли Віктор перед друзями сина почав нести дурниці з цими «ха-ха» та «гі-гі». Синові теж було ніяково.
У підсумку Наталка не витримала. Влаштувала скандал, зібрала Вікторові валізу й відправила «на перевиховання» до його матері. Подзвонила свекрусі, пожартувала, що повертає «підлітка». Та з гумором відповіла: «Вези в дитбудинок, такий нам непотрібен. Або в жовтий будинок». Потім Вікторові так дісталося від матері, що він миттєво «просвітлів», став колишнім. Наталці полегшало.
З Тарасом так не вийде. Він інший. І я відчуваю — поки нікого немає. Але щось не так.
Тарас
Я сидів у Івана, а думки крутили усе про Олену. Що з нею стало? Куди поділася та легкість? Вона вічно в клопотах, причепилася з цією відпусткою… Згадав Марічку — її дзвінкий сміх, як вона реготала над моїми жартами сьогодні в кафе після роботи.
І тут подзвонила Олена. Попросила забрати її з роботи й заїхати в магазин. Усе настрій — коту під хвіст. Марічка так дивилася, коли я сказав, що треба йти. А Олена! Хто її просив тягтися на роботу з хворою ногою? Підвернула щиколотку, нога опухла, сиділа б вдома! Але ні, без неї там «не впораються».
Я крутив телефон, думаючи, подзвонити Марічці чи ні. Набрав… І тут Іван:
— Ти чого такий? Марічці дзвониш?
Я збросив виклик, стало несмачно.
— Піду я, Ваню, — пробурчав я.
— У мене теж була така «Марічка». Звали Катруся, — почав він. — Через неї сім’ю зруйнував. Доньку тепер тільки по вихідним бачу. Дружина заміж вийшла, щаслива, здається. Я теж був щасливим, Тарасе. Але недовго. Не те прийняв за щастя. А коли зрозумів — пізно. Живу сам, у іграшки граю. Просив у дружини пробачення, але вона сказала: «Пробачила, але жити зі зрадником не можу». Поставив себе на її місце — і зрозумів: я б теж так само не зміг.
Іван замовк, а я відчув, як усе всередині стиснулося.
— Подумай, перед індзвоном, — додав він.
Я попрощався і пішов. Телефон задзвонив. Думав, Олена, але ні — Марічка.
— Агов, ти дзвонив? — заспівала вона.
— Ні, випадково, — буркнув я.
— А може, заглянеш? Зовсім випадково, через магазин. Я люблю біле напівсолодке…
Мені стало гидко. Від неї, від себе. Я скинув виклик. Вона дзвонила знову і знову. Я скидав, сидячи в машині. Марічка залишила голосове: звинувачувала у боягузтві, називала дитиною. Я не відповів, видалив її номер і заблокував.
Повернувся додому. Пакети так і стояли біля порога. Олена сиділа у пітьмі біля столу, дивлячись у вікно. Я сів навпроти.
— Олен… — покликав я.
Вона повернулася. Обличчя спухло від сліз. Серце стиснуло.
— Олен, треба поговорити, — почав я, плутаючи слова.
Я говорив уривчасто: виправдовувався, шкодував, у чомусь докоряв. Вона слухала мовчки.
—Вона подивилася йому в очі, взяла його руку в свою і прошепотіла: «Давай спробуємо ще раз, тільки вже без тіней минулого».
