Ой, слухай, ось тобі адаптована історія…
Людмила Іванівна стояла перед пошарпаними дверима під’їзду, тримаючи в тремтячих руках конверт. Дев’ятиповерхівка у спальному районі містечка Залісся здавалася чужою, ніби з іншого світу. Але десь там, на четвертому поверсі, жив її син. Тридцять років тому вона залишила його — маленького хлопчика з неслухняним чубчиком. Тепер йому тридцять п’ять…
— Дурниці, — шепотіла вона, розглядаючи тьмяні вікна будинку. — Просто безнадійні дурниці…
На лавочці біля під’їзду сиділи бабулі, які перебирали плітки. Одна з них окликнула:
— А ви до кого, серденько?
— До Ярослава… Ярослава Олеговича, — голос Людмили задрижав, ім’я сина прозвучало як відлуння з минулого.
— До Ярика? — оживилася бабуля. — Гарний хлопець, чемний, завжди вітається. Ви йому хто?
Людмила мовчала, поспішно зайшовши у під’їзд. Хто вона йому? Мати, яка не бачила його тридцять років? Чужа жінка з тією ж прізвищем? У ліфті вона дістала дзеркальце. Сивина у волоссі, зморшки біля очей — у п’ятдесят шість років час не сховаєш під макіяжем. Цікаво, чи пам’ятає він її обличчя? Чи в його пам’яті лишився лише невиразний образ?
Четвертий поверх. Квартира зліва. Напевно одружений. У його віці інакше й не буває… Людмила підняла руку до дзвінка, але пальці зрадницько задрижали. Вона простояла так хвилину, дві, п’ять. А потім, не наважившись, спустилася вниз і кинула конверт у поштову скриньку.
«Ярославе. Я знаю, що не маю права просити. Але дай мені шанс пояснитися. Мама. Подзвони, ось мій номер…»
Мама. Як дивно звучить це слово, коли його не вимовляли тридцять років. Людмила повернулася до машини й просиділа там до вечора, спостерігаючи за під’їздом. Ось високий чоловік з портфелем — вилитий батько. Це він. А ось молода жінка з пакетами з магазину — напевно, дружина. Вони про щось говорили, сміялися. Звичайна сім’я, звичайний вечір. Чи прочитав він її листа? Чи подзвонить?
Телефон задзвонив, коли вона вже збиралася їхати. Дзвонив Олексій, її колишній чоловік.
— Навіщо ти приїхала? — його голос, такий знайомий, звучав втомлено і холодно.
— Олексію…
— Не починай. Просто скажи — навіщо?
— Я хочу побачити сина, — голос Людмили зірвався.
Він хмикнув, і в цьому звуку було стільки болю і зневаги.
— Сина? Тридцять років не хотіла, а тепер раптом захотіла?
— Ти не розумієш…
— Ні, це ти не розумієш, — його голос став тихішим, але твердішим. — Де ти була, коли він хворів? Коли в школі його дражнили? Коли він вступав до інституту? Де ти була всі ці роки?
Людмила мовчала. Що тут скажеш?
— Він подзвонив мені. Сказав, що викинув твій листок, — додав Олексій. — Їдь, Людмило. Ти запізнилася. На тридцять років запізнилася.
Гудки в трубці різанули по серцю. Людмила сиділа, дивлячись на темні вікна. Згадався маленький Ярослав, який кликав її вночі. Як вона вставала, колихала його,
