Ось адаптована історія у відповідності до українських реалій:
Людмила Андріївна стояла перед пошарпаними дверима під’їзду, стискаючи в тремтячих руках конверт. Дев’ятиповерхівка у спальному районі містечка Приозерне здавалася чужою, наче з іншого світу. Але десь там, на четвертому поверсі, жив її син. Тридцять років тому вона залишила його — маленького хлопчика з непокірним чубчиком. Тепер йому тридцять п’ять…
— Дурниця, — шепотіла вона, розглядаючи тьмяні вікна будинку. — Просто безнадійна дурниця…
На лавці біля під’їзду сиділи бабусі, що перебирали плітки. Одна з них окликнула:
— А ви до кого, голубко?
— До Андрія… Андрія Олеговича, — голос Людмили задрижав, ім’я сина звучало, як відлуння минулого.
— До Андрійка? — оживилася бабуся. — Гарний хлопець, чемний, завжди вітається. Ви йому хто?
Людмила мовчала, поспішно зайшовши до під’їзду. Хто вона йому? Мати, яка не бачила його тридцять років? Чужа жінка з тією ж прізвищем? У ліфті вона дістала дзеркальце. Сивина у волоссі, зморшки біля очей — у п’ятдесят шість років час не сховаєш під макіяжем. Чи пам’ятає він її обличчя? Чи залишився у його пам’яті лише невиразний образ?
Четвертий поверх. Квартира зліва. Напевно одружений. У його віці інакше й бути не може… Людмила підняла руку до дверного дзвоника, але пальці зрадничо затремтіли. Вона простояла так хвилину, дві, п’ять. А потім, не наважившись, спустилася вниз і кинула конверт у поштову скриньку.
«Андрію. Я знаю, що не маю права просити. Але дай мені шанс пояснитися. Мама. Подзвони, ось мій номер…»
Мама. Як дивно звучить це слово, коли його не вимовляли тридцять років. Людмила повернулася до машини й просиділа там до вечора, спостерігаючи за під’їздом. Ось високий чоловік з портфелем — вилитий батько. Це він. А от молода жінка з пакетами з магазину — мабуть, дружина. Вони про щось говорили, сміялися. Звичайна сім’я, звичайний вечір. Чи прочитав він її лист? Чи подзвонить?
Телефон задзвонив, коли вона вже збиралася їхати. Дзвонив Олексій, її колишній чоловік.
— Навіщо ти приїхала? — його голос, такий знайомий, звучав втомлено й холодно.
— Олексію…
— Не починай. Просто скажи — навіщо?
— Я хочу побачити сина, — голос Людмили зірвався.
Він хмикнув, і в цьому звуку було стільки болю й зневаги.
— Сина? Тридцять років не хотіла, а тепер раптом захотіла?
— Ти не розумієш…
— Ні, це ти не розумієш, — його голос став тихішим, але твердішим. — Де ти була, коли він хворів? Коли в школі його чіплялися? Коли він вступав до університету? Де ти була всі ці роки?
Людмила мовчала. Що тут скажеш?
— Він подзвонив мені. Сказав, що викинув твою записку, — додав Олексій. — Їдь, Людмило. Ти запізнилася. На тридцять років запізнилася.
Гудки в трубці різанули по серцю. Людмила сиділа, дивлячись на темні вікна. Згадався маленький Андрійко, який кликав її вночі. Як вона вставала, колихала його, наспівуючи колискову… Чому вона тоді поїхала? Чому не боролася за нього?
Наступного дня вона повернулася. Дочекалася, поки Олексій поїде на роботу, і пішла за ним. Припаркувалася біля його офісу, увійшла слідом. Він не змінився — та сама пряста постава, той самий уважний погляд. Тільки скроні зовсім сиві.
— Я просив тебе їхати, — кинув він, побачивши її.
— Олексію, будь ласка. Я просто хочу поговорити з ним. Пояснити…
— Що пояснити? — він скривився, наче від болю. — Як ти пішла до нового чоловіка? Як будувала нове життя? Як забула про нас?
— Я не забувала! — сльози хлинули з очей. — Я кожен день думала про нього!
— Думала? — він гірко усміхнувся. — А я виховував. Один. Не спав ночами, коли він хворів. Водив до школи. Вчив бути чоловіком. А ти — думала.
Людмила похилила голову. У приймальні було тихо, тільки цокали настінні годинники.
— Знаєш, що він запитував у дитинстві? — голос Олексія став майже шепотом. — Тато, чому мама мене не любить? Що я йому відповідав?
— Я любила його! Люблю! — Людмила задихалася від сліз.
— Ні, Людмило. Ти любила себе. Свою свободу. Свої мрії. А його — ні.
Вона вийшла з офісу, ледве тримаючись на ногах. У машині руки тремтіли так, що не могла завести двигун. Перед очима стояв маленький Андрійко, який питав, чому мама його не любить. Як вона могла? Як?
Ввечері вона знову приїхала до його дому. Побачила у дворі дружину Андрія — впізнала її по вчорашньому дню.
— Пробачте! — крикнула Людмила, голос рвався. — Можна вас на хвилинку?
Жінка обернулася, її погляд був настороженим.
— Ви хто?
— Я… — Людмила завагала— Я мама Андрія, — прошепотіла вона, і слова палили горло, наче полум’я.
