В той день, як Марічка вийшла заміж, минуло вже чимало років. І з кожним роком між нами ставало все більше холодку. Здавалося, вона просто викреслила нас зі свого життя. Дзвонила раз на місяць, приїжджала — раз на рік. А коли зустрічалися, очі в неї були порожніми, ніби дивилася крізь мене.
Тієї п’ятниці я довго набирала номер. Ми з Олексієм хотіли відзначити нашу річницю — тридцять років разом. Мріялося про те, щоб зібратися всією родиною, зробити шашлик, посміятися за столом. Про тепло, про спільні спогади, хоч на годину…
— Алло, — нарешті відповіла Марічка, задихавшись.
— Марічко, це мама. Ти знову в спортзалі? Чи можна поговорити?
— Ні, мам, мию машину Олежкові.
— А чому це ти?
— А хто ж? На мийку везти — гроші на вітер пускати. Я не королева, знаєш.
— Ну гаразд, доню… Приходьте з Олежком у неділю до нас. У нас з татом річниця. Посидимо…
— Ой, мамо, а що це вас так приспало? — засміялася вона. — Чи літа молодість останнім птахом вилітає?
— Тридцять років, серденько! Як же не відзначити?
— Вибач, мам. Не вийде. Нас запросили на весілля — кум Сашка одружується. Весілля одне, а у вас річниці ще будуть.
Я стиснула трубку, намагаючись не показати, як болить у грудях.
— Шкода… А ми так чекали…
— Ми теж, мам. Але як людям відмовити? Не ображайся, ми потім обов’язково приїдемо.
— Гаразд, — прошепотіла я й набрала сина.
Андрійко теж не зміг — у нього були свої справи. Коли поклала трубку, сльози пішли самі. Ніби дитина, якій не дали цукерку. Ніби мати, яку забули.
— Галусю, що сталося? — увійшов Олексій і побачив, як я плачу на кухні.
— Нічого, Лесю… Просто діти не прийде. А я, дурна, мріяла…
— Та годі, це наш день. Ми з тобою — і цього досить.
Вночі я не могла заснути. Обида душила. Всередині стогнало: «Чому? Чому я їм не потрібна? Невже ми мало зробили? Виростили, навчили, допомагали… А тепер — чужі…»
— Галю, — прошепотів Олексій, — у них своє життя. А в тебе є я. І я — тут.
— А мені порожньо, Лесю… — ледь промовила я. — Ти на роботі, а я сама…
Наступного дня він прийшов раніше, ніж зазвичай. Усміхався.
— Що трапилося?
Він дістав з-за спини величезний букет.
— Тобі. А завтра ми їдемо на озеро. На тиждень. Тільки я і ти.
Будиночок був як з казки: дерев’яний, з виглядом на воду, квіти скрізь, спів пташок. Вранці я прокинулася від запаху — вся постіль була в пелюстках. У кутках — кульки, а на дзеркалі напис: «З річницею, кохана!»
Я ледь стримала сльози. А коли виглянула у вікно — побачила Олексія з кошиком. Відкрив його — і почулося тихе «няв». Маленький рудий клубочок, пухнастий і кумедний, дивився на мене.
— Ну що, візьмемо нового члена родини? — посміхнувся він, немов хлопчина.
— Лесю… Це найкращий день у моєму житті…
Ми провели той тиждень, як у казці. Сім днів, а спогадів — на вікі віків. А коли повернулися — телефон розривався.
— Мам! Де ви пропали?! Ми вам дзвонили, шукали!
— Спокійно, доню. Ми з татом відпочивали. Маємо право трохи пожити для себе?
— Ну так… Але ж ви не дзвонили…
— Тепер твоя черга турбуватися. А ми з татом вирішили — час для нас.
— Для вас?! Мам, ти серйозно?
— У нас з татом другий медовий місяць. Тож зараз нам не до вас.
Минув рік. Ми з Олексієм живемо інакше. Він пішов з роботи, ми стали простими, але щасливішими. Діти почали частіше дзвонити, приїжджати. А ми дивимося одне на одного — і дякуємо долі, що вчасно зрозуміли: головне у житті — це МИ.
