«Катерино, між нами все скінчено!» – кинув льодяним голосом Михайло. «Мені потрібна справжня родина, діти. Ти не можеш мені цього дати. Я подаю на розлучення! Ти маєш три дні на збори. Коли виїдеш – подзвони. Я поживу у матері, поки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова жінка вже вагітна! Три дні, Катерино!»
Вона стояла німа, відчуваючи, як під ногами розчиняється земля. Що можна відповісти? П’ять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедіями. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось невпинно йшло не так. Катерина вела здоровий спосіб життя, під час вагітностей дбала про себе ще більше. Останнього разу їй стало погано на роботі, швидка не встигла…
Двері грюкнули за Михайлом, і Катерина, безсила, впала на диван. Не було сил збирати речі. Куди йти? До шлюбу вона жила у тітки, але тієї вже не було, а квартиру продав її син. Повернутися до села Вербове, у бабусин дім? Орендувати житло? А робота? Питання кружляли в голові, але часу на роздуми не лишилося.
Зранку двері відчинилися, і до кімнати увійшла свекруха, Надія Іванівна.
«Не спиш? Правильно, – сухо промовила вона. – Я прийшла стежити, щоб ти не забрала зайвого.»
«Я не збираюсь брати старі шкарпетки вашого сина, – відрізала Катерина. – Мої речі будемо перевіряти?»
«Яка зухвала! А була такою тихою, лагідною. Я ще після першого разу казала Михайлові – з тобою дітей не буде.»
«Ви заради цього прийшли? Тоді мовчіть і дивіться.»
«Куди сервіз тягнеш?» – схвилювалася свекруха.
«Він мій, від тітки, пам’ять про неї.»
«Без нього тут порожньо буде!»
«Це не моя турбота. У вас же буде онук.»
«Бери лише своє!»
«Ноутбук мій, кавоварка й мікрохвильовка – подарунки від колег. Машину купила до весілля. У вашого сина – своя.»
«У тебе все є, а дитину народити не можеш!»
«Це не ваша справа. Мабуть, так Богу завгодно.»
«Навіть не жалкуєш? Може, спеціально так робила?»
«Не несіть дурниць. Мені боляче навіть думати про це.»
Катерина оглянула квартиру – її речей більше не було. Щітка, косметика, капці… Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитись. Згадала – статуетка кота, подарунок бабусі. Всередині була схованка з сережками та перснем – не коштовними, але дорогими серцю. Михайло вважав її мотлохом. Невже викинув? Вона відчинила балкон.
«Ти що там забула? – голос свекрухи прорізав тишу. – Збирайся й геть звідси!»
Кот знайшовся, все на місці. Тепер можна їхати.
«Ось ключі, прощавайте. Сподіваюся, більше не побачимось.»
Катерина заїхала до офісу. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Ми всі вам співчуваємо, – сказав керівник. – Але без вас трудно. Три тижні вистачить? Тримайте зв’язок, більшість проектів без вас зупиняться.»
«Добре, це відволіче. Дякую.»
«Потрібна допомога?»
«Ні.»
«Розпоряджуся про відпускні та премію.»
«Дякую, до речі.»
Вона не шукала нову квартиру – поїхала до Вербового. Бабусин дім стояв пусткою з її смерті три роки тому. Матір Катерина не знала – та померла під час пологів. А тепер і вона сама не змогла стати матір’ю…
Година в дорозі – і ось вона біля дому. Старий клен, зарослі ромашки. Востаннє вони з Михайлом були тут восени, смажили шашлики. Катерина заїхала у двір, ключ від сараю був у хаті. Відчинивши двері, вона замерла. Тиша. На столі – брудні чашки, тарілки. Вона ж прибирала минулого разу! Хтось був тут.
Дві чашки, пусті пакети соку, пляшки улюбленого ігристого Михайла. Не з осені. Значить, він приїжджав. Але з ким?
«Неважливо, – махнула рукою Катерина. – Треба міняти замки.» Новий початок, прибирання, гаряча ванна. Вона вирішила змити минуле.
Раптом – стукіт у двері, потім у вікно.
«Хто там?»
«У вас все гаразд?»
«Так…» – здивувалася вона.
Катерина вийшла. Біля хати стояв незнайомець.
«Вибачте, мабуть, налякав, – промовив він. – Я сусід, увесь день бачив, як ви метушитеся. Потім ви зникли, а з димаря йшов дим. Подумав, чи не сталося чого.»
«Дякую, все добре.»
«Ви родичка Михайла? Він недавно був із жінкою… Сестра?»
«Ні, майже колишня дружина. Розлучення в процесі.»
«А це ваш дім?»
«Мій.»
«Я тимчасово тут, живу у друга. Теж розлучення, завтра вільний. Якщо щось – кличте. Я Олексій.»
«Я Катерина. Почекайте, ви можете замок замінити?»
«Так. Скажіть коли.»
«Якнайшвидше. Завтра куплю.»
«Давайте я подивлюся й куплю, а то виберете не той. Мені до міста.»
«Добре.»
Минуло два тижні. Залишився тиждень відпустки, але повертатися до міста Катерина не хотіла. Михайло мовчав, лишеМинуло чотири роки, і Катерина, стоячи біля вікна свого будинку в селі з маленькою донечкою на руках, дивилася, як перший сніг обволікає землю, розуміючи, що життя, нарешті, подарувало їй справжнє щастя.
