Вона поставила на собі хрест. А потім доля подарувала їй нове життя…
Олег увійшов у квартиру пізно ввечері. На обличчі — втома, в очах — внутрішня боротьба. Мовчки зняв черевики, пройшов у кухню та сів за стіл.
— Олежу, будеш вечеряти? — метушилась навколо Оксана. — Я тут качку запекла, як ти любиш. Дивись, з яблуками… Чого такий похмурий?
Він подивився на неї прямо, без звичної посмішки:
— Оксанко, нам треба серйозно поговорити. Я більше не можу жити на два доми. Коли ми, нарешті, будемо разом? У мене ж є квартира.
Оксана раптом потьмяніла. Все, чого вона так довго уникала, наздогнало її.
— Добре, — тихо промовила вона. — Але спочатку ти маєш познайомитися з моїми дітьми.
Зустрілися у кав’ярні. Богдан і Михайло сиділи по один бік стола, Софійка — поруч із Оксаною. Коли Олег зайшов, діти завмерли, наче вкопані. Від несподіванки роти роззявили. Оксана спершу навіть не зрозуміла, у чому справа. Але коли сини обмінялися палаючими поглядами, все стало зрозуміло…
— Ти жартуєш, мамо?! — першим вибухнув Богдан. — У такому віці влаштовувати особисте життя?! Що за сором?
— Мам, ми думали, ти адекватна… — додав Михайло. — У твої роки жінки вже онуками пишаються, а не кавалерів заводять.
— Мені всього сорок п’ять, — тихо заперечила Оксана.
— То й жила б спокійно, сама. Ми з Богданом знімемо квартиру. Нам під однією дахою з тобою та твоїм коханим — не по дорозі.
А Софійка відвернулася. І цілий місяць не промовила з матір’ю ані слова.
Оксана не плакала. Вона просто сиділа вночі в тиші й згадувала своє життя. Як усе починалося.
…Колись вона була відмінницею. Спокійна, розсудлива дівчина, з гарною родиною, з батьками, котрі обожнювали її й мріяли, що дочка вступить до престижного університету. Але в сімнадцять років вона закохалася. У Максима.
Йому було двадцять чотири. Високий, з хрипкуватим голосом, міцними руками та гордовитим поглядом. Батькам він не сподобався відразу. Тато вигнав його, коли той прийшов просити її руки. Але Оксана нікого не послухала — і за кілька місяців поїхала з Максимом до іншого міста.
Спочатку було, як у казці. Народився перший син — Богдан. Батьки допомогли, купили їм квартиру. Потім з’явився Михайло — і на радість подарували ще й трикімнатну. Але в цей момент казка почала перетворюватися на побутовий жах.
Родина Максима виявилася п’яничною. Брат — нероба, батьки — гуляки. Максим став затримуватися у них все частіше, іноді зникаючи на тижні. Робота? Та хто візьме людину, яка що місяць гуляє?
Оксана тягла все сама. Працювала на двох роботах, вчилася заочно. Ввечері — прибирання. Соромилася просити допомоги у батьків. А чоловік все частіше лежав на дивані, вимагаючи «пива холодного».
Коли вона прийшла з консультації — вагітна третьою — і почула: «Пінки нема? Ну, сходи купи!», вона не витримала. Написала заяву на розлучення. Сама викликала йому таксі, оплатила. Він сміявся і не вірив. А даремно.
Більше він не повернувся. Замки були новими. Сусідка-бабуся стежила, щоб не влаштовував істерик. Розлучилися швидко. Він так і не дізнався, що в нього народилася донька.
За три місяці Максим загинув. Пожежа, викликана невимкненою плиткою на дачі. Батьки були в городі, брат вижив, Максим — ні. Оксана відчувала провину… але розуміла — вона не була зобов’язана бути нянькою до кінця життя.
Народилася Софійка. Троє дітей. Робота. Побут. Сон по три години.
Вона забула, що таке жіночність. Забула, як це — бути бажаною. Ставила дітей на ноги. Всі пенсії за втрату годувальника йшли на накопичення дітям.
Особисте життя — викреслила. Вважала, що не має на нього права.
А потім був той дощовий вечір. День народження колеги, пізня зупинка, злива. Автобус не приходив. І раптом — зупинилася машина.
— Підвезу?
Звичайний чоловік. Погляд теплий. Добрий. Звали Олег. Виявилося — живуть поруч. Потім він чекав її щоранку, відвозЗ кожним днем їхнє життя ставало все світлішим, бо любов перемагає усе, коли серце сміливо обирає щастя.
