Вікно, через яке ніхто не стежить

Окно, в якому більше ніхто не чекає

Він відчув щось не так не одразу, але десь у середині щось шепотіло: у цій історії є щось зміщене. Ніби кімта трохи перекосилась, стілець стоїть нерівно, і ось-осідь гепнешся. Нічого очевидного, просто ледь помітна тріщина у реальності. Він помітив це навесні — у вікні навпроти. Маленька кухня на п’ятому поверсі, світло в якій запалювалось рівно о восьмій. Вона виходила з чашкою в руках, боса, у вільному светрі, немов їй зовсім не було холодно, бо земля під ногами була рідною. Сідала за стіл, обхоплювала коліна й довго дивилась у екран ноутбука. То сміялась, запрокинувши голову, то витирала сльози рукавом — не відводячи погляду, немов звикла до болю так само, як до дихання. В її рухах не було ні грації, ні гри — лише життя. Тихе, справжнє.

Вона не була гарною за гламурними мірками, але в ній було щось незбагненно привабливе. Щось, через що він чекав цих вечорів. Так, як хтось чекає прогнозу погоди — не заради інформації, а щоб почути голос. Він жив сам. Після розлучення минуло два роки, а тиша в квартирі стала майже відчутною — вона повзала у ліжко, у чай, у клавіші, по яких більше ніхто не цокав. Їжа — доставка. Спілкування — листування без зустрічей. Мама дзвонила по неділях і казала: «Тобі вже сорок три, сину, так не можна». А він ківвав, посміхався в трубку та клацав по екрану, аби швидше завершити розмову.

Навесні вона дивилась у екран. Влітку — читала. Восени — писала. Завжди — за тим самим столом. У тому самому светрі. І кішка — згорнувшись клубком, лежала на підвіконні, як ще один ритуал, як фіранки, чашка, м’яке світло. За дев’ять місяців вона жодного разу не глянула у його вікно. Жодним поглядом. Немов знала — він спостерігає. Але не подавала знаку. Він чекав. Кожного вечора, сподіваючись — раптом обернеться. Не щоб привітатись. Просто щоб показати — тебе теж бачить.

А потім — у січні — світло не запалилось.

Він чекав. Один вечір. Другий. Тиждень. Нічого. Штори закриті. Кішки нема. Все зникло, немоб книжку обірвали на півслові. Він не знав, що робити. Не мав права — але й не міг просто прийняти. На тринадцятий день він пішов. Перейшов двір. Піднявся. Постукав.

Відчинила інша. Молода. Здивована. З навушниками у вухах.

— Вибачте… тут жила жінка… років тридцяти… з кішкою… світле волосся…

— А… Віра? — вона зняла навушник. — Померла. У грудні. Хворіла. У лікарні лежала. Кішку, здається, хтось забрав. Я тут з грудня.

Він подякував. Пішов. Повільно. Немов із кожним кроком тиша ставала щільнішою. У дворі було голо, наче дерева знали. Він повернувся. Сів на підвіконня. І лише тоді зрозумів — руки тремтять. Бо у тому вікні більше нічого чекати.

Тепер увечері там запалювалась гірлянда. Тепла. Весела. На стінах танцювало світло. Інша жінка, інші чашки, інше життя. Гітара. Сміх. Незнайомий голос. А він усе чекав — раптом вона з’явиться. Сяде. Підіб’є ноги. І, можливо, хоча б раз… гляне.

Не глянула.

А навесні він уперше ввімкнув у себе настільну лампу. Просто так. Не тому що темно. А тому що — раптом хтось тепер дивиться з тієї сторони. І він сів. З книжкою. З чашкою. У старому светрі, що пахне часом і тишею.

Просто — щоб було світло.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Вікно, через яке ніхто не стежить
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.