Він — батько лише для однієї з двох доньок. Але хіба ж у нашої дитини немає серця?..
Коли я виходила заміж за Дмитра, знала, що в нього вже є донька від першого шлюбу. Він не приховував цього, навпаки — одразу попередив, що ніколи не покине свою дитину й допомагатиме їй, як зможе. Я сприйняла це з повагою. Адже діти не винні в тому, що в батьків не склалося життя. Я не протестувала, не ревнувала, не втручалася — думала, що чоловік, який піклується про свою доньку, стане таким же батьком і для нашої майбутньої дитини.
Та все вийшло інакше.
Коли в нас народилася Олеся, я з радістю уявляла, що тепер він поділить любов порівну. Він багато працював, брав додаткові заробітки, щоб утримувати нас. Але увага… вся увага йшла туди, до іншої родини. Кожної неділі — він їхав до старшої доньки. Подарунки, прогулянки, кіно, кафе, світлини в соцмережах із хештегами «найкраща дівчинка у світі». А наша Олеся? Вона з батьком майже не спілкувалася. Йому, мабуть, було нудно з малюком. Він пояснював це втомою, казав, що їй ще рано, що потім, коли підросте, вони разом гратимуться, читатимуть, проводитимуть час. Я вірила. Сподівалася. Терпіла.
Але час минав, а нічого не змінювалося.
Коли старша донька пішла до школи, Дмитро почав давати більше грошей на її утримання. Я вже тоді вийшла на роботу, і це не било по гаманцю. Але потім пішли дзвінки. Оксана — старша — почала сама вимагати грошей. Спочатку — айфон, потім — модні кросівки, потім — косметика, планшет, поїздка на море. Колишня дружина, до речі, ніколи нічого не вимагала. Я не можу її звинувачувати. Але дівчинка дуже швидко зрозуміла, як керувати батьком. А він дозволяв. Він відчував провину. Мабуть, за те, що пішов. І намагався її «купити».
Колишня дружина навіть кілька разів сварилася з ним. Казала, що він розпестить дитину, що не можна заміняти любов подарунками. Та Дмитро лише махав рукою: «Я мушу хоча б так відбути свою провину». А от перед нашою донькою він провини не відчував. Хоча з Олесею він взагалі не проводив часу.
Кожні іменини старшої — свято. Кулі, торти, фотосесії. Кожної неділі — обов’язкова зустріч. Жодного разу він не взяв туди нашу доньку. Казав, що старша ревнуватиме. Що не треба псувати стосунки. А що з почуттями нашої Олесі? Чому її можна ігнорувати заради чужих емоцій?
Я мовчала. Але серце моє стискалося. Я не показувала Олесі, як мені боляче, але вона теж бачила все. Вона росла в домі, де батько є… але тільки формально. Він поряд — фізично. Але не душею. Він спить на дивані, грає у телефон, каже пару слів на день. А їй хочеться, щоб і її взяли за руку, запитали, як пройшов день, почитали казку перед сном.
Зараз старшій доньці чоловіка майже шістнадцять. Її запити стали просто неймовірними. Іноді я в шоці. Дмитро ніколи не відмовляє — купує все, про що вона заговорить. Айфони, косметика, брендовий одяг, поїздки за кордон. Цього року — вже дві. А нас він не може вивезти на відпочинок навіть раз на рік. Завжди немає грошей. Втомився. Робота.
Цього літа Олеся знову залишилася зі мною в місті, коли її сестра поїхала за кордон. Тоді в мене не витримали нерви. Вперше я виговорила все. Не з криком. Але з болячею. Я сказала, що мені прикро. Що гірко бачити, як він забуває про нашу доньку. Що дитина, яка двічі на рік літає на море й отримує новітні гаджети, не може вважатися «нещасною». А от Олеся… вже три роки не бачила моря. Вона ніколи не отримувала подарунків просто так. Але вона любить тата. Чекає на нього. Вірить, що колись він і її помітить.
А він упевнений, що ставиться до обох доньок однаково.
Я все частіше думаю, що, можливо, лише розлучення розкриє йому очі. Тоді він зрозуміє, що й у Олесі є почуття. Що й вона заслуговує батька, а не лише тінь, що лежить на дивані. Але мені страшно. Бо я все ще люблю цього чоловіка. Тільки не можу більше дивитися, як наша донька росте з порожнечею в серці…
