**21 листопада**
Повернувся додому на світанку. На губах — присмак минулого.
Ярослав став у дверях ледь не на світанні. Його не було всю ніч. У передпокої зустріла Марійка — бліда, зі слідами сліз на щоках, у нічній сорочці, боса.
— Чому не подзвонив? — її голос дрижав, ніби струна.
— Не вийшло… Вибач, — тихо відповів він, відводячи погляд. Пройшов у кухню, автоматично поставив джезву, засипав каву, долив воду.
Він не знав, з чого почати. Що сказати? Як пояснити, що одна ніч перевернула його всередині? Чи зрозуміє Марійка? Чи повірить?
Вона сіла навпроти, мовчки, без докорів. Просто чекала.
Ярослав дістав із кишені акуратно складений папірець, розгорнув. Одного погляду дружини вистачило — вона все зрозуміла. Ім’я. Лише одне слово: «Соломія». І все стало на свої.
Три роки тому. Все почалося у звичайну п’ятницю.
Робочий тиждень скінчився, Ярослав Денисович, керівник відділу у будівельній компанії, із полегшенням зачинив за собою двері офісу. На вулиці пахло весною і надіями. Він мріяв про тиху вечерю, про сміх дітей, про плани на дачу з коханою дружиною Марійкою. Все було, як зазвичай. До одного випадкового погляду.
Він побачив її.
П’ятнадцять років без вісті — і впізнав одразу. Соломія. Перше кохання. Та, від якої колись пекло в грудях, перехоплювало подих і німіли долоні.
Згадав: восьмий клас, її золотисті кучері, сором’язливі посмішки, несміливі погляди. Перше признання. Три роки шкільної дружби, поцілунок на випускному, обіцянка бути разом… А потім — холодне: «Я виходжу заміж. Наше дитинство — у минулому».
Він страждав, але життя не зупинилося. З’явилася Марійка. Надійна, спокійна. З нею він збудував сім’ю, народилися діти, з’явилися звички та буденність.
Але та зустріч… Вони зупинилися навпроти один одного на вулиці. Соломія щось говорила про наукову конференцію, про суботу в місті, де минула юність. Він кивав, але не чув слів — лише бій свого серця.
У кав’ярні все переплелося — минуле і теперішнє. Соломія — успішна, гарна, заміжня. Дітей поки нема, але все попереду. Вона сміялася, торкалася його руки — і він забував, хто він, де він і кому зобов’язаний дзвінком.
Потім був номер у готелі. Шампанське. Гірко-солодка ностальгія. Тієї ночі він був тим юним закоханим. Цілував її волосся, шептав те, що не сказав тоді. Соломія повторювала: «Я ніколи тебе не забувала».
Але ранок настав, як вирок. На вокзалі вона плакала, він мовчав. У потязі вона кинула йому номер — на зім’ятому папірці. І зникла.
Ярослав повернувся додому. На світанку. Винуватий, розгублений. Діти вийшли з кімнат — тривожні, затихлі. Він навіть не знайшов слів. Лише прошепотів:
— Пробачте…
У кухні — звична тиша. Марійка сиділа навпроти, мовчки, ніби прислухалася до своїх думок. Він дістав папірець. Вона побачила ім’я. Її голос зірвався:
— Ну що, Ярославе? Хочеш повернутися туди? Назад, у дитинство?
Він згадав, як колись розповідав їй історію про шкільне кохання, лежачи на траві під дачним небом. Вона сміялаУ той вечір вони довго сиділи на кухні, дивилися у вікно на перші зірки, і навіть без слів відчули, що щось непоправне було знову пошарпане, але не зруйноване.
