**ВІН ПРИЙШОВ… БО ЛЮБИТЬ**
Олег перебрався в село Зарічне з сусіднього району. Спочатку оселився у старенькій хатині, що дісталася від далекої родички — тимчасово, поки будував власне житло. І от одного вечора, коли прибивав останні дошки на веранді, він побачив її — струнку, охайну, витончену жінку, яка йшла від зупинки. Марійка. Так звали його сусідку.
“Яка краса… І постава королівська”, — подумав він. “Справжня жінка”.
За пару днів вони зустрілися біля сільського крамниці. Він не мудрував:
“Ти — Марійка, я у сусідів питав. А я — Олег. Давай познайомимося?”
Вона зніяковіла, але в душі сяяла — такий мужчина звернув увагу саме на неї! Олег не відступав, і вони почали зустрічатися. А через рік він простягнув їй коробочку з перснем…
…Минуло багато років. Зараз Марійці п’ятдесят вісім, Олегу — на три роки менше. Вони живуть удвох у затишній хаті з новою верандою. Син — давно дорослий, виїхав у іншу область, живе з родиною. У них росте онука — п’ятирічна Софійка, єдина і обожнювана.
Марійка того дня чекала Олега з роботи. Він був у полі — весняний сівба добігала кінця. Вона зварила борщ, накрила стіл і задумалася біля вікна:
“Щось мій Олег затримується… Обіцяв, що сьогодні вже закінчать”.
Сидячи біля вікна, вона поринула в спогади. Дитинство було важким. Народилася в багатодітній родині — шестеро дітей, вона була старшою. Хатинка крихітна, а в ній — батьки, бабуся по татові й ціла юрба дітлашів. Батьки зранку до ночі на роботі, а Марійка з бабусею — по господарству.
Коли вона розповідала про це онуці, та не розуміла:
“Бабусю, а в що ти гралася, якщо іграшок не було?”
“У що попало, Софійко… камінчики, палички, шматочки тканини…”
Розповідати далі не стала — ще рано було онуці зрозуміти все це.
Батько Марійки був теслею — руки золоті, його часто наймали. Платили непогано, але ввечері на столі мала стояти пляшка. Вертався веселий, мати бурчала, але дітей не ображав, навпаки — був лагідний.
Ялинок у них вдома не ставили. Першу прикрашену ялинку Марійка побачила в школі. Там було справді весело й чарівно.
Коли помер батько, Марійці було лише дев’ять. За два місяці не стало й бабусі. Мама лишилася сама з шістьма дітьми. Сусіди допомогли з похоронами, але життя стало неймовірно важким.
“Мамо, а як же ми тепер?” — шепотіла Марійка.
“Не знаю, доню… Але будемо. Куди подінемось?”
Дитинство скінчилося. Марійка стала нянькою для молодших, готувала, прибирала, годувала малих. Мрії про подружок, ігри — забулися. Тільки влітку трохи легше: город, господарство — хоч і важко, але звично.
Коли Марійці було десять, вона впала з повітки — посковзнулася, коли тягнулася за сіном. Рука пошкодилася серйозно. Лікарі намагалися врятувати рухливість, але пальці так і не відновилися. Після цього багато речей робити їй стало важко. Навчання йшло тяжко, але вона старалася.
Після восьмого класу її відправили на навчання до технікуму. І ось там вона нарешті відчула себе щасливою. Друзі, повага, хвалили її за старанність — особливо в шитті.
“Марійко, молодець! Подивіться, як акуратно у неї виходить!”
Вона навіть їздила з групою за кордон — серед найкращих учнів. На канікулах привозила додому подарунки: одяг для братів і сестер шила сама. Себе рідко радувала, частіше — рідних.
На другому курсі закохалася в Тараса. Добрий, веселий, турботливий. Вони зустрічалися, вона мріяла про весілля. Але мати була різка:
“Яке тобі заміжжя? З такою рукою ти нікому не потрібна… Самотність — твоя доля”.
Слова врізалися в серце. Стосунки з Тарасом поступово зійшли нанівець. Після навчання Марійка влаштувалася на роботу, але через пару років потрапила під скорочення. Довелося повертатися в село.
А там з’явився він — Олег. Високий, гарний, працьовитий. Збудував хату, оселився поруч. І помітив Марійку…
І почалося все наново — тільки по-справжньому. Йому була байдужа різниця у віці. Не лякали його ні її душевні шрами, ні хвора рука. Він просто любив.
Син у них виріс добрим, розумним. А тепер і онука тішить.
І ось того вечора, коли борщ вже майже охолов, Марійка побачила його у вікно. Олег йшов втомлений, але усміхнений.
“Ну, рідна, все! Сівбу закінчили! Зараз трохи відпочину”, — сказав він, заходячи.
Вона поправила йому комір, обняла. А він дивився на неї, як і багато років тому. З любов’ю…
