ВІН ПРИЙШОВ… БО ЛЮБИТЬ
Степан переїхав у село Вишневе з сусідньої області. Спочатку оселився у старенькій хатці, що дісталася від далекої родички — тимчасово, поки будував власне житло. І от одного вечора, коли прибивав останні дошки ґанку, він побачив її — струнку, охайну, з виглядом городянки, що йшла від зупинки. Оксана. Так звувала його сусідка.
— Красуня… І яка поставка, — подумав він. — Справжня жінка.
Через кілька днів він зустрів її біля сільського крамниці. Не став мудрувати:
— Ти — Оксана, я в сусідів питав. А я — Степан. Давай познайомимося?
Вона зніяковіла, але всередині сяяла — такий чоловік звернув увагу саме на неї! Степан не відступав, і вони почали зустрічатися. А через рік він простягнув їй коробочку з перснем…
…Минуло багато років. Зараз Оксані п’ятдесят вісім, Степанові — на три роки менше. Вони живуть удвох у затишній хаті з новим ґанком. Син — дорослий, давно виїхав у інший край, живе з родиною. У них росте онука — п’ятирічна Софійка, єдина і обожнювана.
Оксана того дня чекала Степана з роботи. Він був у полі — весняна сівба добігала кінця. Вона зварила борщ, накрила на стіл і задумалась біля вікна:
— Щось мій Степан затримується… Обіцяв, що сьогодні вже закінчать.
Сидячи біля вікна, вона поринала у спогади. Дитинство було важким. Народилася у багатодітній родині — шестеро дітей, вона була старшою. Хатинка крихітна, у ній — батьки, бабуся по батькові, і шумлива юрба дітворі. Батьки зранку до ночі на роботі, а Оксана з бабусею — по господарству.
Коли вона розповідала про це онуці, та не розуміла:
— Бабуся, а у що ти гралася, якщо іграшок не було?
— Чим попало, Софійко… камінчики, палички, шматочки…
Розповідати більше не стала — ще рано було онуці зрозуміти все це.
Батько Оксани був теслею — золоті руки, його часто наймали. Платили непогано, але ввечері на столі мусила стояти пляшка. Веселий приходив, мати бурчала, але дітей не ображав, навпаки — був лагідний.
Ялинок у них вдома не ставили. Першу прикрашену ялинку, яку Оксана побачила — була у школі. Там було по-справжньому радісно і чарівно.
Коли помер батько, Оксані було лише дев’ять. За два місяці не стало й бабусі. Мама лишилася сама з шістьма дітьми. Сусіди допомогли з похоронами, але жити стало неймовірно важко.
— Мамо, а як же ми тепер? — шепотіла Оксана.
— Не знаю, доню… Але будемо. Куди подінемося?
Дитинство скінчилося. Оксана стала нянькою для молодших, готувала, прибирала, годувала малих. Мрії про подружок, ігри — забулися. Тільки влітку трохи легше: город, господарство — хоч і важко, але звично.
Коли Оксані виповнилося десять, вона впала з повітки — посковзнулася, коли тягнулася за сіном. Рука пошкодилася серйозно. Лікарі намагалися врятувати рухливість, але пальці так і не стали колишніми. Після цього багато що робити їй стало важко. Навчання йшло важко, але вона старалася.
Після восьмого класу відправили на навчання у технікум. І от там вона, нарешті, відчула себе щасливою. Друзі, повага, хвалили її за старанність — особливо у шитті.
— Оксано, розумничка! Подивіться, як акуратно у неї виходить!
Вона навіть їздила з групою за кордон — серед найкращих учнів. На канікулах приїздила додому з подарунками: одяг для братів і сестер шила сама. Саму себе рідко радувала, більше — для рідних.
На другому курсі закохалася в Тараса. Добрий, веселий, турботливий. Вони зустрічалися, вона мріяла про весілля. Але мати була різка:
— Яке заміжжя? Ти з цією рукою нікому не потрібна… Самотність — твоя доля.
Слова врізалися в серце. Стосунки з Тарасом поступово зійшли нанівець. Після навчання Оксана влаштувалася на роботу, але через пару років потрапила під скорочення. Повертатися довелося у село.
А там з’явився він — Степан. Високий, гарний, роботящий. Збудував хату, оселився поруч. І помітив Оксану…
І почалося все наново — тільки по-справжньому. Він не звертав уваги на різницю у віці. Не лякали його ні її шрам на душі, ні хвора рука. Він просто любив.
Син у них виріс добрий, розумний. А тепер ось і онука радує.
І от того вечора, коли борщ майже охолонув, Оксана побачила його через вікно. Степан ішов стомлений, але усміхнений.
— Ну, любенька, все! Сівбу закінчили! Зараз трохи відпочину, — сказав він, заходячи.
Вона поправила йому комір, обняла. А він — дивився на неї, як і багато років тому. З любов’ю…
