Щоденник
Якось зустрів Оксану на вечорницях у клубі. Висока, струнка дівчина з сміливими очима та гучним реготом – не помітити її було неможливо. Весь вечір не відходив від неї ні на крок, а потім запропонував провести додому.
— Прийдеш завтра? Підемо гуляти? — запитав я на прощання.
— Прийду, — прошепотіла вона, і серце в грудях затремтіло.
Так почалася наша історія. На селі плітки розносяться швидко — скоро всі знали: у Оксани закоханий. Люди шепотіли між собою:
— Та вони ж одружаться незабаром! Він за нею, як тінь. Гарна пара, обидва розумні.
Незабаром я зробив їй пропозицію. Весілля гуляло все село. Поселилися у новозбудованому домі — я ще змалку навчився мурувати, ходив з батьком на будівництва. За рік у нас народився син. Усе було добре. На перший погляд.
Але з часом я все частіше затримувався у сусідів — то допомогти, то щось полагодити. Частували, як то кажуть, щедро. Спочатку нічого страшного, але потім це стало звичкою.
— Андрію, годі вже по чужих хатах швендяти, — казала Оксана. — Набридло бачити тебе щовечора п’яним.
— Та що ти, з людьми поспілкувався. А в домі все ж роблю, не нарікай.
Син підріс, Оксана пішла на роботу, залишаючи хлопчика у бабусі. А я продовжував «допомагати». Та день у день повертався додому у гіршому стані. Сварки стали частиною життя. Одного разу навіть розійшлися на тиждень, але заради сина вона пробачила. Я пообіцяв виправитись. І справді — деякий час усе налагоджувалося. Аж поки знову не почалося.
Оксана тисячу разів хотіла піти. Але син любив батька. Коли я був тверезий, ми грали, вчилися разом, щось майстрували. Заради нього вона терпіла. І все сподівалась: може, опам’ятаюся. Може, повернеться той турботливий чоловік, за якого вона виходила заміж.
Але роки та втома зробили своє. Я почав слабшати, хворіти.
— Піди до лікаря, — благала дружина.
— Дурниці. Просто втомився.
До лікарні я потрапив лише тоді, коли вже не міг підвестись. Діагноз приголомшив. Лікар тільки похитав головою:
— Чому так пізно? Боюся, часу в нас обмаль…
Оксана доглядала мене до останнього. Біль, безсилля, сльози — усе перемішалося. А потім мене не стало. Село проводжало в останню путь. Навіть ті, хто проклинав мої пиятики — поважали мене як майстра та добру людину.
На сороковий день Оксані приснився сон. Я стояв у присмерку і казав:
— Ну що, як без мене? Радій, поки можеш… Але пам’ятай: сина я заберу з собою.
Вона прокинулася у холодному поту. Кинулася до кімнати сина. Дванадцятирічний Тарас мирно спав. Про сон вона нікому не розказала. Але з того дня почала оберігати його ще пильніше. Хвилювалася за кожну дрібницю. Мені більше не снився. Може, він забувся… але тривога залишилася.
А через півроку Тарас не повернувся зі школи. Машина. Випадковість, дурниця. Його не стало.
Оксана мало не збожеволіла — біль рвав її зсередини, душив, не давав заснути. Після похорону вона майже не говорила. Лише через місяці навчилася знову дихати. А згодом — повільно — почала жити далі.
Вона вийшла заміж за удовця з двома доньками. Старалася бути доброю матір’ю, потім народився їхній спільний син. Ніби все налагодилося. Але серце вже ніколи не було колишнім. Тарас лишився з нею назавжди. Її перший син. Забраний батьком. ТиІ коли внуки запитують про того старшого сина, вона тільки посміхається крізь сльози та гладить їх по голівках, знаючи, що деякі рани не загоюються ніколи.
