Він відмовився одружуватися на вагітній дівчині. Мати його підтримала, але батько став на захист майбутньої дитини.
— Тату, у мене новина. Сусідка, Оля… вона вагітна. Від мене, — сказав Дмитро, ледь зайшовши до хати.
Ярослав, батько, на мить завмер, а потім спокійно промовив:
— Ну то й одружуйся.
— Та ти що, я ще молодий. Мені рано в сім’ю, тим більше ми особливо не зустрічалися…
— Серйозно? — усміхнувся батько. — Значить, бігати за дівчиною ти був мужчина, а як за вчинки відповідати — одразу дитина. Ну-ну. — І, не сказавши більше ні слова, голосно покликав дружину: — Маріє! Іди сюди!
Марія зайшла до кухні, витираючи руки фартухом:
— Що трапилось?
— Слухай. Наш син наробив дитину, а одружуватися не хоче. Оля, сусідська донька. Вагітна від нього. А він — у кущі.
Марія навіть не здивувалася. Обличчя її стало кам’яним:
— І правильно. З якої речі тягнути в хату першу-ліпшу? Зараз дівки хитрі — знайдуть, хто заможніший, залітають, а потім «одружуйся». А потім виявиться — і не від нього взагалі. Нехай здасть аналізи. І взагалі, нема чого тиснути на Дмитра, він ще молодий. Він чоловік, йому тяжко було встояти. Але не зобов’язані ми з тобою годувати чужих дітей.
Ярослав важко зітхнув і тихо промовив:
— А якщо це й справді його дитина?
— А якщо й справді? Ми що, зобов’язані брати на себе відповідальність? Скажи їй, нехай здає аналізи, все з’ясуємо.
Вона розвернулася й пішла до кухні, а Ярослав залишився з сином.
— Я, знаєш, теж колись був молодим, — почав він. — Кохав одну, а одружився з іншою. Не по любові, а по відповідальності. Бо мужчина — це не лише про пристрасть, це про вибір і наслідки. Твоя мати тоді була вагітна. Я не знав, чи зможу бути з нею, але знав точно — дитина не винна. Моя кров, моя совість. І знаєш, Дмитре, попри все, я жодного разу не пошкодував, що залишився поруч.
Минуло три місяці. Тест ДНК дав чітку відповідь: з ймовірністю 99,9% Дмитро — батько дитини Олі.
— Ну й що? — фуркнула Марія, коли Ярослав поклав перед нею папір. — Так, він батько. Але це не значить, що Оля житиме в цій хаті. Вона сюди не зайде. Я так сказала!
Дмитро сидів, не дивлячись батькові в очі. По обличчю було ясно: він обрав сторону матері. Він мовчав, стискав кулаки, але слів не казав.
Ярослав повільно підвівся зі столу:
— Раз ви удвох прийняли своє рішення — тепер послухайте моє.
Він говорив глухо, але в голосі звучала сталь:
— Поки я живий, у мого онука не буде потреби. Я візьму землю, збудую хату, і він — мій онук — отримає все, що я заробив. А ви удвох можете на мою допомогу більше не розраховувати. Я відмовляюся брати участь у цьому ганебному вчинку. Дмитре, з цього дня ти для мене не син. Усе, що є в мене, тепер належатиме дитині. Ні копійки ви від мене не отримаєте.
Марія спалахнула:
— Ти з розуму з’їхав? Власного сина хочеш позбавити спадщини?!
Ярослав не відповів. Він просто розвернувся й пішов, ігноруючи крики й лайку. Дмитро залишився стояти в тиші, не вірячи, що батько справді це сказав. Але він знав: якщо Ярослав сказав — значить, зробить.





