Он забрав сина з собою — а це був лише сон…
Оксана познайомилася з Тарасом на вечірці в місцевому клубі. Він відразу помітив її — високу, струнку, з безтурботним сміхом та яскравими очима. Весь вечір не відходив від неї ані на крок, а потім запропонував провести до дому.
— Завтра прийду ввечері, погуляємо? — спитав він, коли прощалися.
— Приходь, — тихо відповіла вона, відчуваючи, як серце затріпотіло.
Так почалася їхня історія. У селі плітки розносяться швидко — скоро всі дізналися: у Оксани з’явився парубок. Люди пошепки говорили:
— У них скоро весілля. Він за нею, як тінь. Та й пара гарна, обидва розумні.
Тарас незабаром дійсно зробив їй пропозицію. Влаштували гучне весілля на все село. Молоді оселилися в будинку, який Тарас збудував сам — він був майстром на всі руки, з дитинства працював із батьком. Незабаром у них народився син. Все було добре. Спочатку.
Але з часом Тарас став частіше затримуватися у сусідів — то допомогти, то щось полагодити. Його часто частували. Щедро. Спочатку це виглядало невинно, але потім перетворилося на звичку.
— Таро, годі вже по чужих хатах швендяти, — говорила Оксана. — Вже набридло бачити тебе кожен вечір під чаркою.
— Та що ти, з людьми поспілкувався. Я ж удома все роблю.
Син підріс, Оксана вийшла на роботу, залишаючи хлопчика з бабусею. А Тарас і далі «допомагав». Та з кожним днем він повертався додому все гіршим. Відносини почали тріщати. Свари ставали частішими. Одного разу навіть розійшлися на тиждень, але заради сина вона пробачила. Він обіцяв виправитися. І справді — деякий час усе було добре. Поки історія не повторилася.
Оксана не раз збиралася піти. Але син любив батька. Коли Тарас був тверезий, вони проводили разом багато часу — вчилися, грали, будували. Ради сина вона терпіла. І все сподівалася: може, опам’ятається. Може, повернеться той турботливий чоловік, за якого вона виходила заміж.
Але роки та втома брали своє. Тарас став слабшати, схилятися.
— Підемо до лікаря, — умовляла його дружина.
— Дурниці. Відлежуся — пройде. Я ще молодий.
Він поїхав на огляди тільки тоді, коли вже не міг підвестися з ліжка. Діагноз був жахливим. Лікар лише похитав головою:
— Чому так пізно? Боюся, у нас мало часу…
Оксана доглядала за ним до останнього. Біль, безсилля, сльози — все переплелося. А потім Тараса не стало. Усе село провожало його в останню путь. Навіть ті, хто не терпів його пиятик — все одно поважали як людину й майстра.
На сороковий день Оксані наснився сон. Чоловік стояв у тіні й говорив:
— Ну як тобі без мене? Радій, поки можеш… Але пам’ятай: сина я заберу з собою.
Вона прокинулася в холодному поту. Побігла в дитячу. Син — дванадцятирічний Андрійко — мирно спав. Вона нікому не розказала про цей сон. Але з того дня почала особливо оберігати хлопчика. Стежила, хвилювалася за кожну дрібницю. Чоловік більше не снився. Сон наче забувся… але тривога лишилася.
А за півроку Андрій не повернувся зі школи. Машина. Випадковість. Його не стало.
Оксана не витримала — біль розривав груди, душив, забираВона так і не змогла забути, як той страшний сон став реальністю.
