Он забрав сина з собою — і це був лише сон…
Оксана зустріла Руслана на вечірці в місцевому клубі у Львові. Він одразу помітив її — струнку, смішну дівчину з яскравими очима. Весь вечір не відходив від неї ні на крок, а потім запропонував провести додому.
— Завтра прийду ввечері, погуляємо? — спитав він, коли прощалися.
— Приходь, — тихо відповіла вона, відчуваючи, як серце затріпотіло.
Так почалася їх історія. У селі, де вони жили, новини розлетілися миттєво — усі дізналися: у Оксани з’явився парубок. Люди пошепки говорили:
— Та вони скоро і повінчаються. Він за нею, як тінь. А що, пара гарна, обидва розумні.
Незабаром Руслан дійсно зробив їй пропозицію. Влаштували гучне весілля на все село. Молоді оселилися в будинку, який Руслан збудував власноруч — він був справжнім майстром, ще з батьком на будівництвах допомагав. Незабаром у них народився син. Усе було добре. Поки що.
Але з часом Руслан почав частіше затримуватися у сусідів — то комусь допомогти, то щось полагодити. Його завжди частіли. Спочатку це було нічого, але потім переросло у звичку.
— Рус, годі вже по хатах гуляти, — казала Оксана. — Набридло бачити тебе кожен вечір під чаркою.
— Та ну, з людьми посидів. Я ж і вдома все роблю.
Син підріс, Оксана пішла на роботу, залишаючи хлопчика з бабусею. А Руслан продовжував «допомагати». Та день у день він повертався додому все п’янішим. Відносини почали ламатися. Сварки ставали частіші. Одного разу навіть розійшлися на тиждень, але заради сина вона пробачила. Він обіцяв виправитися. І справді — деякий час усе було добре. Поки все не почалося знову.
Оксана не раз збиралася піти. Але син любив батька. Коли Руслан був тверезий, вони багато часу проводили разом: гралися, вчилися, будували. Заради сина Оксана терпіла. І все сподівалася: може, опам’ятається. Може, повернеться той турботливий чоловік, за якого вона виходила заміж.
Але роки й втома брали своє. Руслан почав хворіти, слабшати.
— Підемо до лікаря, — умовляла його дружина.
— Дурниці. Відлежуся — пройде. Я ще молодий.
Він здався лише тоді, коли вже не міг підвестися з ліжка. Діагноз був жахливим. Лікар лише похитав головою:
— Чому так пізно? Боюся, часу в нас мало…
Оксана доглядала за ним до кінця. Біль, безсилля, сльози — усе переплелося. А потім Руслана не стало. Усе село прийшло провести його. Навіть ті, хто не любив його пиятики — все одно поважали як чоловіка й майстра.
На сороковий день Оксані наснився сон. Чоловік стояв у тіні й казав:
— Ну як тобі без мене? Радій, поки можеш… Та пам’ятай: сина я заберу з собою.
Вона прокинулася в холодному поту. Побігла в дитячу. Син — дванадцятирічний Данило — мирно спав. Вона нікому не розповіла про цей сон. Але з того дня почала оберігати його ще сильніше. Стежила, перевіряла, хвилювалася за кожну дрібницю. Чоловік більше не снився. Сон наче забувся… але тривога залишилася.
А півроку потому Данило не повернувся зі школи. Машина. Випадковість. Його не стало.
Оксана не витримала — біль розривав груди, давив, не давав спати. Після похорону вона майже не говорила. Лише через місяці навчилася знову дихати. Потім — повільно — почала повертатися до життя.
Вона вийшла заміж за удовця з двома доньками. Намагалася бути доброю матір’ю, потім у них народився спільний син. Наче все налагодилося. Але серце вже ніколи не було колишнім. Данило залишився в ній назавжди. Її перший син. Забраний батьком. Тим, хто колись був її усім.
Тепер у Оксани є онуки. Вони приїжджають, бігають по двору, сміються. І вона посміхається. Але коли вночі їй сниться Данило — вона плаче. Бо тепер вона вірить. Провидиві сни — бувають. І, можливо, у них нас попереджають. Та змінити — майже ніколи не можна. Залишається лише прийняти. І жити… далі.
