Ангел
В комірку паркану просувається тоненька рученята й тягнеться до стиглої полуниці. Я вдаю, що не бачу, прополюю цибулю.
Добридень, тітонько Олю, тоненьким голоском кричить Юрко.
Добридень, сонечко, посміхаюся я. Іди сюди, допоможеш мені полуниці назбирати.
Паркан трохи провис, я легенько піднімаю нижню частину, і до мене в гостину заходить Ангел так я зву Юрка. За ним, сопучи й важко дихаючи, продирається величезний пес Бурко, який за розміром удвічі більше за свого господаря. Ставлю посеред полуничної грядки велику миску. Юрко збирає найбільші й найсолодші ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі, виступаючі, мов крильця, лопатки. Звідси й прізвисько Ангел. Його 5 років. Допитливий, добрий.
Юрку, а чому мама сьогодні лаялася?
Та просто хотіла табуретки пофарбувати, а я фарбу розлив, відповідає Юрко. Хотів Буркою хатину розмалювати, а банку впустив.
Ну, то дрібниці. Зараз ми з тобою чаю попємо й нову фарбу купимо.
Мій маленький Ангел без напоміну миє руки й сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. Зі страви обирає полуницю з молоком і ще теплу паляницю, посипану цукровою пудрою. На верхній губі у Юрка білі солодкі вуса. На килимку біля порога лежить Бурко. Він тут не вперше, знає правила й терпляче чекає на частування. Йому дістається сирник. Бурко сумно дивиться на одиноку сирну оладку, потім, не приховуючи розчарування, на нас з Юрком, ніби питаючи поглядом: «І це все?! А я сподівався на більше» Ми сміємося, і я ставлю перед кудлатим другом миску з борщем. Бурко нам прощає й, не поспішаючи, береться за частування.
За годину втрьох повертаємося з магазину з двома банками фарби: білою та зеленою. Небо блакитне, сонце високо, спекотно. Заходжу додому переодягнутися, збираю в пакет полуницю й паляниці. На ґанку Юрчиного дому сидить бабуся. Вона осліпла два роки тому. Маленький Ангел турботливо поправляє хустку на її голові, щоб було рівно й гарно, заправляє вибилуся пасмо волосся. Ставлю бабусі на коліна миску з полуницею знаю, що вона її любить.
На відкритій веранді разом із Юрком фарбуємо білою фарбою табуретки, а потім із другої банки Буркова будиночок. Тепер він буде зелений. Юрко задоволений, Бурко байдужий.
З роботи повертається Оксана, мама Ангела. Хвалить сина за виконану роботу, пригощає всіх обідом. Юрко бере бабусю за руку й веде в хату. Потім годує її рагу з гречаної каші, акуратно й терпляче. Чай стара пє сама, із цукеркою. По хаті вона пересувається сама, знає, де яка дошка скрипить. Оксана працює в придорожньому кафе, за два кілометри від дому. Якщо вечірня зміна повертається пізно. Уся надія на сина.
Краєм ока спостерігаю за Юрком він із задоволенням уплітає кашу, заправлену шматочком масла. Випивши кружку солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина і вже чоловік. Чи, може, навпаки: чоловік, але ще дитина?
Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі вдягтися, годує її, носить у хату дрова (по два поліна), воду (маленьким відром). А ще він любить свого пса і іноді гірко плаче, коли мама незаслужено крикне. Може щасливо сміятися, коли купається у річці, а бризки піднімаються високо-високо й сяють на сонці.
Оксана проводить мене до калітки. Прошу не кричати на Юрка. Він чоловік не принижуй його. Бережи. Знайди привід похвалити.
Оксана починає скаржитися на важке життя, на сліпу матір, на маленьку зарплатню.
Я у відповідь: своя хата, мати жива й поруч, є робота, є син-помічник, сама здорова. Вмій цінувати те, що маєш, і не дивися на інших.
Оксана посміхається й махає на прощання рукою.
Мої заняття з Юрком не дарма у пять років він уже вміє читати бабусі «Ріпку» без запинки. А в тихі безвітряні вечори ми йдемо з вудками на річку. Сонце стиглий соняшник повільно ховається в ліс, відпускаючи рОстаннє проміння сонця цілує його біля вух, немов той самий Ангел з дитинства, що тепер сміється глибоким, теплим сміхом і каже: «Тіточко Олю, а нумо ще раз повністю жити!»…
